Поразки в нафтовій суперечці

Кінець минулого й початок цього року ознаменувалися нафтовим протистоянням Росії та Білорусі в енергетичному секторі. Спочатку, не зважаючи на обіцянку президента Дмитра Медведєва, Москва категорично відмовилася збільшити безмитне постачання нафти з 6 навіть до 8 млн. т, хоча Олександр Лукашенко просив 20—30 млн. т. Потім збільшити плату за транзит нафти через територію союзної країни. У відповідь Мінськ переніс бойові дії в сферу транзиту електроенергії, зажадавши збільшити відповідну плату в 5—5,5 разу. І все це при тому, що з 1 січня 2010 р. почав функціонувати Митний союз (МС) Росії, Білорусі та Казахстану.

В останньому політична складова незрівнянно більша, ніж економічна. І країни-учасниці пішли на його створення не так із фінансово-економічних причин, як поступаючись тискові Москви, котрий все збільшується. Мабуть, у Мінську враховували цей факт, починаючи бойові дії на нафтовому, а потім на електроенергетичному фронті. Митний союз повинен був стати приманкою для інших і починати його діяльність в обстановці гострих розбіжностей і взаємних звинувачень політично невигідно. Цей факт дуже важливий для натхненників МС і в білоруській столиці сподівалися, що під тиском політичних чинників економічні амбіції будуть принесені в жертву імперським. Розрахунок, на перший погляд, сповна обѓрунтований, тим паче, що в минулому так неодноразово й бувало. Цього разу помилочка вийшла. Пропагандистську шкоду від розмов про нежиттєздатність МС Москва з лишком покрила на інших флангах, більше того, змусила Мінськ практично беззастережно капітулювати на центральній і життєво важливій ділянці фронту.

У підписаних угодах кількість безмитної нафти збільшено на 300 тис. т до 6,3 млн. т, тобто на 5%. Вартість транзиту нафти територією Білорусі збільшено лише на 11% замість 300%. Російський бюджет від цього мало що втратив, оскільки збільшення витрат припаде на нафтові компанії, а ось братній державний кошторис не дорахується за найскромнішими підрахунками 1,5 — 2 млрд. доларів. З урахуванням поточного дефіциту білоруського бюджету в 6,3 млрд. доларів це вельми відчутно.

Ар’єргардний бій білоруська сторона дала на засіданні комісії МС. Проблемою став розподіл імпортних мит. Росія й Казахстан пропонують пропорції: першій 86,5%, другому 8,5%, Білорусі — 5%. Білоруси не згодні й претендують на додаткових 0,3%, а на це не згодні два інші учасники. Прийняття рішення відкладене до наступного засідання комісії в лютому.

Наступний пункт розбіжностей — створення надурядових органів МС — митниці та скарбниці. Мінськ — категорично проти, Астана теж не в захваті, але висловлюється обережніше. Про те, що Казахстан не залишився осторонь від суперечки й навіть посів певну позицію в ній, наочно свідчить його пропозиція постачати нафту до Білорусі. На даний момент дія чисто політична, оскільки жодного іншого шляху, окрім як через Росію, для казахстанської нафти до Білорусі немає. Проте слово сказане і в Москві воно не залишилося непоміченим. Насправді, незважаючи на скептицизм деяких російських експертів, можливості диверсифікації джерел постачання нафти до Білорусі є. У першу чергу, через Україну, трубопроводом Одеса — Броди — Гданськ. Про це говорив Олександр Лукашенко під час зустрічі з Віктором Ющенком. «Мені здається, цей варіант можливий, абсолютно без проблем ми можемо постачити до Мозиря дуже якісну каспійську нафту». У Венесуелі Білорусь уже видобула перший мільйон тонн нафти й продала його на світовому ринку, отримавши певні кошти на оплату російських поставок. Є аналогічна перспектива і в Ірані. Можливо, тому Лукашенко категорично проти продажу своїх НПЗ російському бізнесові і на жодні поступки не йде.

З 1 липня поточного року повинен набрати чинності Митний кодекс МС. Але до цього терміну необхідно вирішити суперечності, які виникли, що є дуже складним завданням. Проте перед засіданням комісії Митного союзу прем’єр-міністр Володимир Путін попрохав свого першого заступника Ігоря Шувалова, який відповідає за інтеграцію із сусідами, дотриматися намічених термінів. Путін із Шуваловим обговорили й необхідність створення додаткових наднаціональних органів МС. Звідси випливає, що на цьому Москва наполягатиме, не зупиняючись перед тиском на партнерів.

В основі такої ситуації лежить бажання Кремля політичними рішеннями закріпити свою лідируючу роль у процесі інтеграції і, за допомогою цього інструменту, підігнати економічні рішення на свою користь.

Причиною важкої політичної та економічної поразки Білорусі в нафтовій суперечці, а потім і в електроенергетичній, є неправильна оцінка позиції Кремля після торішнього газового конфлікту з Україною. По-перше, нафта — не газ. Можливе припинення поставок до Європи для останньої абсолютно некритичне. Запаси нафти — досить великі, й навіть холодна погода не вплинула на їх скорочення. Тим паче, що Москва зробила для себе важливий висновок — ні за яких умов не припиняти постачання, що й було зроблено. Суперечка Москви й Мінська не набула міжнародного характеру, і це залишило Білорусь наодинці з Росією. Тим самим вихідна позиція президента Лукашенка була вкрай вразливою. Адже почавши відбір транзитної нафти, він тим самим ставав контрабандистом, і ніхто в світі його б не підтримав.

По-друге. Росія відплатила йому за тяганину з визнанням Південної Осетії, Абхазії та залицяння до Заходу. Для цього Москва пішла на тимчасові пропагандистські втрати у вигляді проблем із функціонуванням МС, але всім показала, що гри в багатовекторність вона не допустить. Або її союзники перетворюються на сателітів і тоді можуть розраховувати на якісь преференції, список яких безперервно скорочується, або до них ставитимуться так само жорстко, як, наприклад, до країн Балтії. Tertium non datur — третього не дано.

Чим же виділяється підписана угода щодо нафти від раніше підписаних? Тим, що в неї будуть глибокі економічні й політичні наслідки.

Безмитне одержання сирої російської нафти за внутрішньоросійськими цінами і перекачування її за кордон уже за цінами європейським припиняється. Мінськ набагато сильніше прив’язується до Москви, яка дозволяє додатково отримувати нафту без мита, але всі готові нафтопродукти мають бути повернені до Росії. Це різко звужує економічний простір для білоруських НПЗ, окрім виробництва для внутрішнього вжитку, роблячи прибутковим лише переробку для вживання в Росії. Власне кажучи, це нафтова голка й перетворення білоруської нафтопереробної промисловості на придаток російської.

Далі. Білоруське економічне диво вже цього року почне швидко котитися до занепаду. «Унікальна економічна модель» в основному трималася на простому перекачуванні нафти (і раніше — газу), отриманої як результат політичної плати за розмови про інтеграцію. Ситуації, коли в треті країни нафта продавалася в 10 (!) разів дорожче, ніж вона купувалася в Росії, покладено край. Білорусь посідає шосте місце в світі щодо експорту нафти і ненабагато відстає в цьому, наприклад, від США. При цьому, своєї нафти в Білорусі практично немає. Скоро вона в цьому списку навряд чи значитиметься. 2012 року стане до ладу БТС-2 (Балтійська трубопровідна система) і після цього планується знизити експортні постачання за ділянками нафтопроводів «Дружба» Унеча — Полоцьк і Унеча — Мозир із 78,9 млн. т на рік до 41 млн. т і до 27 млн. т до 2015 року. Навіть якщо графік і буде іншим, що цілком можливо, перспектива з транспортуванням нафти через Білорусь виглядає цілком визначеною і не дуже доброю для Мінська. Прибутки від транзиту зменшаться, втрати бюджету відповідно зростуть. Виходом із цього вкрай складного становища буде участь Білорусі в будівництві трубопроводу Одеса — Броди — Гданськ. Залишається неясним чи встигнуть в Мінську знайти і освоїти інше джерело постачань нафти і компенсації бюджетних втрат в прийнятний час.

Політичні висновки напрошуються самі собою. Нереформована білоруська економіка, яка вже 20 років експлуатує дещо модифіковану радянську модель, себе вичерпала. Вже давно потрібні кардинальні реформи, але проводити їх доведеться, якщо вони взагалі будуть, за дуже складних умов. З очевидними соціальними ризиками. Політичні стрілки цілком визначені: або Білорусь стає суб’єктом Російської Федерації, або вирушає у вільне плавання в західному напрямі з усіма складнощами, несподіванками і проблемами, що випливають із цього. Підготовкою до першого варіанту слід вважати підписану цими днями в Москві угоду про Єдину регіональну російсько-білоруську систему протиповітряної оборони (ЄРС ППО). Всі витрати бере на себе Росія. У філантропії Кремль ніколи помічений не був.

Ігри з Москвою завжди закінчуються однаково — поглинанням. Так було після Хмельницького, так у Кремлі мислять і зараз, вважаючи західного сусіда «штучним політичним утворенням». Нічого за 350 років не змінилося. Але деяких українських політиків приклад сусідів нічого не вчить, і є великі сумніви, що вони його засвоять.