Порятунок Акбаль

Донедавна українські миротворці зі складу 6-ої окремої механізованої бригади (омбр) взагалі нічого не чули про маленьке іракське селище під назвою Хумайсія. Таких у провінції Васіт тисячі — невеличких із глинобитними мазанками, з фініковими пальмами на вуличках, з жінками в чорному одязі, які збирають хмиз для печей, із юрбами босоногих і голосистих хлопчаків, котрі в хмарах червоної пилюки по імпровізованому футбольному полю. І ніхто не дізнався б про нього, якби не біда, яка сталася у сім’ї селянина Руда Хусейна. Його 15 річна донька уві сні зачепиларукою керосинову лампу, полум’я якої миттю перекинулося на легкий одяг дівчини.

— Коли до нас привезли постраждалу Акбаль Роду, — згадує начальник операційно-перев’язувального відділення медичної роти 6-ої омбр майор Василь Пословський, — її рука виглядала просто чорною. Навіть неможливо було розгледіти — де засохла багнюка, а де уражена вогнем шкіра.

Майже півгодини витратили українські військові медики на те, щоб спеціальним розчином зняти весь бруд із правої кінцівки дівчини. Після цього їм відкрилася жахлива картина — опік був настільки глибокий, що без належного курсу лікування у спеціалізованій клініці та пересадки шкіри маленька іракійка могла залишитися на все життя інвалідом.

— Ми порадили батьку постраждалої звернутися до міського госпіталю в Аль-Куті, — розповів начальник медичної роти підполковник Володимир Книгиницький, — але він сказав, що Акбаль пролежала там 23 доби і жодної допомоги, окрім перев’язок, їй ніхто не надавав.

— Там треба платити, а в нас, селян, стільки грошей немає, — пояснив Руда Хусейн.

Тоді було прийнято рішення щодо продовження амбулаторного лікування постраждалої від опіку. Відтепер кожного ранку на блок-посту №1 українського базового табору чергова санітарна машина миротворчого з’єднання зустрічає батька та доньку, які приїжджають з далекого селища Хумайсія, і везе їх на процедури до медичного пункту. Дивлюся на худорлявого Руда Хусейна, який уважно спостерігає за майором Василем Пословським. Лікар обережно вичищає рану дівчини. По її вродливому обличчю потихеньку одна за одною котяться сльози. Від болю.

— Опік — це вельми болісна річ, і загоєння таких ран дуже тривалий процес — пояснює Василь. — Наслідками від нього навіть за умов повного одужання може стати неповна працездатність кінцівки та поява великих рубців. Якби батько дівчини не звернувся до нас і чекав би волі Аллаха, 15-річна Акбаль просто б померла від інтоксикації організму.

Зараз Руда Хусейн у своєму світло-сірому довгому національному халаті та клітчатою «арафаткою» на голові засмучено дивиться на рятівників своєї доньки. Вона в його восьмидітній сім’ї є третьою за віком. Селянин не знає, як віддячити лікарям, які одразу взялися за таку важку справу і нічого не вимагають взамін.

— Незабаром вона вже могла б виходити заміж, — каже батько, — а тут таке горе.

— Нічого, — весело відповідає Василь Пословський, — у нас в Україні кажуть: «До весілля загоїться!».

Місцевий перекладач з арабської Мугдад, який супроводжує іракців під час процедур, старанно доносить зміст прислів’я до гостей. Руда Хусейн одразу розуміє, в чому річ, і посміхається. Навіть на засмученому обличчі Акбаль очі стають веселішими і радісними.

— Це вже не перший випадок, коли наші хлопці допомагають пересічним іракцям — розповідає підполковник Володимир Книгиницький. — Постраждале від багатьох воєн та диктаторського режиму населення провінції Васіт, як правило, не має можливості отримати елементарну медичну допомогу. У людей ледве вистачає грошей на їжу і інші першочергові потреби. Ми цілком розуміємо проблеми іракців, і тому ще жодного разу не відмовили у медичній допомозі. У крайньому випадку наші кваліфіковані спеціалісти надають необхідні консультації та забезпечують постраждалих медичними препаратами першої необхідності.