Повернення «східного питання»

Однією з великих геополітичних проблем у Європі XIX століття було так зване східне питання. В Османській імперії, яку тоді називали «хворою людиною Європи», відбувалася швидка дезінтеграція, і ще належало побачити, яка з європейських держав виявиться її спадкоємцем. Коли, врешті-решт, почався процес самознищення у вигляді Першої світової війни, абсолютно не випадковим був той факт, що ця війна була спровокована на Балканах, у регіоні геополітичного суперництва трьох імперій: Османської, Австро-Угорської і Російської.

Після цієї війни всі три великі імперії загинули. Під час розподілу союзниками Османської імперії генерал Мустафа Кемаль Ататюрк і розгромлена турецька армія відступили в Анатолію, де вони успішно дали відсіч грецькій інтервенції, а потім відкинули умови Севрського договору. Йому на зміну прийшов Лозаннський договір, що відкрив шлях до створення Турецької Республіки.

Амбітною метою Ататюрка було перетворення Туреччини на сучасну, світську державу, яка була б частиною Європи і Заходу, а не Близького Сходу. Для досягнення цієї мети він встановив авторитарне правління і створив гібридну державу, що спирається на де-факто військову владу і багатопартійну демократію. Упродовж XX століття ця система призводила до регулярних криз, під час яких турецька демократія неодноразово поступалася місцем тимчасовим військовим диктатурам.

Після 1947 року на турецьку політику сильно вплинула холодна війна. 1952 року Туреччина вступила до НАТО, перетворившись на одного з незамінних союзників Заходу. Десятиліттями вона використовувала своє стратегічне положення між Східним Середземномор’ям і Чорним морем для захисту південного флангу Альянсу від радянського вторгнення.

Утім, Туреччина залишалася політично нестабільною країною. Постійні коливання між демократією, і військовим режимом серйозно загальмували її прогрес на шляху до модернізації. З точки зору турецьких прихильників демократії головні надії країни були пов’язані з Європою. Формальний вступ до Євросоюзу послужив би сигналом завершення процесу модернізації. Якщо Османська імперія століття мала гегемонію на Близькому Сході, то Туреччина стала б повноправним членом Заходу.

1995 року Туреччина вступила до митного союзу з ЄС. На той час, коли 2002 року до влади прийшла ісламістська «Партія справедливості і розвитку» (ПСР), ця країна, як здавалося, остаточно зорієнтувалась на Європу. Діючи в партнерстві з рухом ісламського проповідника Фетхуллаха Гюлена, уряд ПСР (на чолі з Реджепом Таїпом Ердоганом, який обіймав тоді пост прем’єр-міністра) проводив глибокі інституційні, економічні і судові реформи, зокрема скасував смертну кару, а це найважливіша передумова для вступу до ЄС.

Крім того, в перші роки прем’єрства Ердогана в Туреччині відбувалася швидка модернізація і спостерігалося впевнене зростання економіки, що ще сильніше наближало її до ЄС. До 2011 року, коли розпочалась Арабська весна, Туреччину справедливо називали успішною моделлю «ісламської демократії», в якій вільні і справедливі вибори поєднувалися з верховенством закону і ринковою економікою.

За сім років ми явно опинилися абсолютно в іншому світі. Туреччина швидко повертає собі титул «хворої людини Європи». Враховуючи її стратегічне положення, а також економічний і людський потенціал, ця країна мала б рухатися в блискуче майбутнє XXI століття. А замість цього вона марширує назад у XIX століття під прапором націоналізму і переорієнтації на схід. Вона пов’язує свою долю не із сучасним Заходом, а з Близьким Сходом і вічними кризами цього регіону.

Ердоган, який став президентом 2014 року, керував швидкою модернізацією Туреччини, а потім таким же швидким її скасуванням. У нього був шанс наслідувати Ататюрка і завершити виконання завдання інтеграції Туреччини із Заходом, але він його втратив.

Чим пояснити цю трагедію? Один із варіантів: Ердоган став дуже самовпевненим під час економічного буму, що передував фінансовій кризі 2008 року. Інший варіант: він зачаїв образу на Захід через приниження, пов’язане з призупиненням процесу вступу країни до ЄС, а також через свої авторитарні амбіції, які він почав відкрито демонструвати після провалу військового перевороту влітку 2016 року.

У будь-якому разі Ердоган втратив унікальну можливість для Туреччини і для мусульманського світу в цілому. Його країна нині охоплена валютною кризою, яку він сам же і створив; і на неї може навіть чекати перспектива державного дефолту. Оскільки Ердоган дедалі більше ділить свою лояльність між Сходом і Заходом, він ризикує ще сильніше дестабілізувати Близький Схід. Внутрішні етнічні конфлікти в Туреччині, особливо з курдами, знову завирували на повну силу, хоча, як показує досвід минулого, їх неможливо врегулювати військовим шляхом. Завдяки Ердогану Туреччина стала частиною проблеми в регіоні, а не її вирішенням.

Проте стратегічна важливість Туреччини для Європи зберігається. Мільйони громадян ЄС мають турецьке походження, і ця країна й надалі слугуватиме мостом між Сходом і Заходом, між Північчю і Півднем. Під владою режиму Ердогана Туреччина перестала бути перспективним кандидатом для вступу до ЄС. Однак Євросоюзу слід замість припинення процесу вступу сфокусуватися на стабілізації країни і порятунку її демократії.

Річ у тім, що останнє, що потрібно Європі, — це дестабілізована Туреччина. Незалежно від чиїхось симпатій або антипатій щодо Ердогана власна безпека Європи серйозно залежить від Туреччини, яка прийняла мільйони мігрантів і біженців, що рятувалися від конфліктів на Близькому Сході останніми роками. Заради європейської стабільності і турецької демократії ЄС повинен поставитись до кризи в Туреччині з терпінням і прагматизмом, спираючись на свої демократичні принципи.

Проект Синдикат для «Дня»