Правда Гельмута Коля
Колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль належить до нечисленного кола політиків, яких заведено називати «вічними». Він зумів керувати німецьким урядом впродовж 16-ти років, окрім того, четверть віку очолював одну з двох найбільших партій країни — Християнський демократичний союз (ХДС). Не одне покоління німців виросло за його правління й навіть не могло уявити собі, що країною керуватиме хтось інший. Без сумніву, Гельмут Коль має що розповісти. Та все ж обсяг мемуарів, які колишній канцлер презентував на початку березня, вразив — 649 сторінок. До того ж, це тільки початок: «Спогади» патріарха німецької політики охоплюють період від його народження 1930 року до року обрання канцлером у 1982 роцi.
На презентації свого фоліанту Коль почувався іменинником. Двометровий велетень у традиційному сірому костюмі з червоною краваткою відмовився коментувати поточні німецькі проблеми (зокрема, невдалу спробу балотуватися в президенти Вольфганга Шойбле, колишнього друга та соратника, а після скандалу навколо «чорної каси» ХДС — лютого ворога Коля). Екс-канцлер говорив тільки про свою книгу.
Мемуари Коля — це історія юнака, який після піврічного навчання в університеті вирішує стати політиком. У 17 років він засновує окреме відділення Молодіжного союзу. Відтоді починається політична кар’єра Коля, який завжди був лідером і водночас наймолодшим «членом команди». У 29 років Гельмут захищає дисертацію й стає наймолодшим депутатом парламенту землі Райнланд- Пфальц... Оповідь обривається на обранні героя канцлером Німеччини. Книгу автор присвячує пам’яті своєї дружини — Ганнелоре Коль. Кілька років тому новина про її самогубство шокувала Німеччину й світ. «Без неї, без моєї Ганнелоре, всі мої успіхи й досягнення були б неможливими», — пише колишній канцлер.
Сьогодні німці ставляться до Коля дуже неоднозначно, переважно критично. Відтак можна припустити, що його книгу навряд чи розмітатимуть iз полиць книжкових крамниць. Та попри все політичних досягнень у екс-канцлера не відняти. Історики називають найбільшою перемогою політика об’єднання країни. У міжнародній політиці Коля чомусь називали «німецьким слоном у європейській посудній крамниці». Утім, він зміг примирити Францію й Німеччину символічним рукостисканням iз президентом Франсуа Міттераном під Верденом, а відносини з Радянським Союзом поліпшив до того, що став для Горбачова «другом Гельмутом». Та чим довше Коль залишався на посаді канцлера, тим категоричнішим і авторитарнішим він ставав. Переконати канцлера в хибності його думки було практично неможливо. І, звичайно, Коль не сприймав поряд із собою опонентів.
Сьогодні чимало німців вже не вважають Коля людиною, яка об’єднала країну. Існує думка, що Коль просто опинився в потрібному місці в потрібний час. Політику закидають, що він не вирішував, а «перечікував» проблеми. Серед його антипатиків і теперішній міністр закордонних справ «зелений» Йошка Фішер. Якось під час дебатів у парламенті він згарячу назвав Коля «Буддою», що відмовчується й «висиджує» проблеми. На це канцлер попросив принести енциклопедію та зачитав вголос: «Будда може служити прикладом впевненості в собі та політичної розсудливості».
Представників преси Коль ніколи не любив. Впливовий часопис «Шпігель» він на дух не переносив і не давав йому інтерв’ю. Журналісти відповідають йому тією ж монетою, а відтак і критика його мемуарів переважно гостра. Навряд чи знайдеться багато уважних читачів, які не заснуть вже на перших сторінках, — зазначає одна зі щоденних берлінських газет, зауважуючи, що Коль не приділив особливої уваги навіть зведенню стіни, яка 1961 року розділила Схід і Захід Німеччини. «Шпігель» же звертає увагу на те, що в мемуарах жодним словом не згаданий Вольфанг Шойбле, без якого, на думку часопису, Коль не пробився б до парламенту в Бонні й лояльність якого до канцлера була загальновідома.
Однак у читачів ще є шанс дізнатися, що Гельмут Коль думає про свого колишнього соратника. У наступній книзі Коль пообіцяв розповісти, як все було «насправді» протягом 16-ти років його канцлерювання.
