Президент, який залишився

«Це не просто так, якщо я дивлюся на Прагу з Граду, я маю думати про те, як би наші проблеми вирішував той чи інший Пршемисловець, що б із ними робив Карл Люксембурзький. За сто, двісті років після мене тут знову хтось думатиме про долю цієї держави», — говорив колись своєму секретареві Томаш Гарріг Масарік. А чехи досі від його демократичних спадкоємців чекають: президент — це той, хто повинен бачити далі, ніж інші. Це архітектор історії: він має по-своєму перекласти великі перекази про національне існування.

Президент відповідає лише «перед Богом та історією», свідчила польська конституція 1935 року, створена під маршала Пілсудського. А поляки досі від його демократичних спадкоємців частково чекають: президент — це той, хто в ім’я Батьківщини багато що може собі дозволити. Це чоловік — так, досі лише чоловік, ніби іншого варіанту годі уявити — для світу й для війни, вартовий величі народу.

А у Словаччині... У Словаччині президентом стає той, хто залишився. Ніби на ньому все ще лежить тінь покоління засновників держави.

Те, що чеські президенти досі знаходяться у Граді, крім роздумів про Пршемисловичів, має і свої невигідні сторони. З 1993 року політики вже чотири рази по чотири заявляли, що обирають лише головного чиновника країни, але щоразу виходив цивільний монарх. Німецький історик Фердінанд Зейбт вказує на схожість стилю життя Масаріка та покійного імператора (два аскети, що сплять на простих залізних ліжках, обом подобалися білі уніформи, обоє до старості їздили верхи). «Королівських» пережитків лишилося достатньо досі: урочисті фанфари, варта на Граді, меса подяки в національному кафедральному соборі, цілковитий імунітет, необмежене право помилування...

А якщо до цього приплюсувати кімнати, тераси, довгі коридори, гобелени Празького граду, канцелярія головного чиновника країни всупереч початковим намірам перетворюється на королівський двір зі слугами, чутками й інтригами. (Проте, якби вона знаходилася в повітряному, сучасному приміщенні, як, наприклад, чеський омбудсмен, можливо, у її співробітників також була б неформальна, дружня культура поведінки.)

Однак Масаріковське поняття включає і роль караючу — і чехи її чекають. Коли про цю роль нагадав Вацлав Гавел, коментатори ремствували. Але коли про неї не згадував Вацлав Клаус, коментатори почали звинувачувати його у м’якотілості.

Складається враження, що функції президента зумовила попередня професія Масаріка: в його моральному лідерстві є щось професорське, виховательське. Невипадково у передвиборних дебатах у Чехії кандидатів у президента автоматично шукають серед інтелектуалів, недаремно на останніх виборах парламент вагався між двома професорами.

Президентська сім’я для чеських ЗМІ інколи є тим, чим Віндзори для британських: про що б писав чеський Sun, якби Вацлав I не одружився з актрисою, а Вацлав II не зраджував свою дружину?

Чеська держава могла б — після корегування системи важелів і противаг — цілком непогано обійтися без президента, та спробуйте сказати це громадянам! Вони відреагують як британці, якби в тих відбирали королеву.

За сто, двісті років на пагорбі над Прагою хтось усе одно має думати про державу.

Батько сучасної Польщі був військовим, який усім прочитав лекції з історії: ця країна захищатиметься від вторгнень, навіть якщо ситуація виглядає безнадійно. Адже дива інколи трапляються, «Бог та історія» про це знають. Коли 1920 року Польщу заполонила кіннота Тухачевського, Пілсудський розгромив сили противника, які преважали. Його спадкоємцям 1939 року це не вдалося, проте лекція триває досі.

Юзеф Пілсудський прищепив Польщі «прометеївську» місію на заході, куди тягнулася Польща за Пястів, і на сході, де був її центр за Ягеллонів.

Тому Польщі притаманні як орієнтація на західні наддержави, так і турбота про східні народи в колишній радянській зоні (Пілсудський мріяв про «Міжнародну федерацію» від Балтики до Чорного моря з Литвою, Білоруссю й Україною). Цю місію, як естафетну паличку, польські політики передають і після 1989 року. Як каже нинішній міністр закордонних справ Радослав Сікорський, вступом до НАТО і Євросоюзу Польща завершила «пястівську» фазу, тепер на черзі «ягеллонська».

Однак не все зі спадщини Пілсудського є однозначно позитивним. І тому Польща інакше розуміє озброєний опір. Тільки за 1906 рік напівлегальні «стрільці», які боролися за незалежність від Росії, вбили 336 представників царської адміністрації. Два роки потому вони ж пограбували поїзд, що перевозив до Петербурга гроші (податки, зібрані на території Польщі). Для чехів це звучить по-машинівськи (брати Цтірад і Йозеф Машини — представники антикомуністичної, фактично партизанської «третьої хвилі опору»), а не по-масаріковськи. Коли Пілсудському набридла слабка польська демократія, що загрузла в суперечках, він 1926 року здійснив військовий переворот. Велика частина поляків із цим не погодиться, проте зовнішні спостерігачі вбачають у цьому модель поведінки, яку пізніше повторив генерал Ярузельський. На відміну від Масаріка, Пілсудський ніколи не був депутатом, і парламентська система була йому мало зрозуміла. Досі поляки в інтернет-дебатах цитують його зневажливі відгуки (конститут-проститут). І цілком можливо, що завдяки такій неблагополучній спадщині Лех Валенса як президент міг міняти уряд щороку. Наче в президентському Бельведерському палаці досі ширяє дух маршала.

З таким президентом, який за визначенням має у своєму розпорядженні сильний мандат завдяки прямим виборам, ніколи не буде легкого життя. Але в одному сусідні народи можуть бути певні: якщо комусь на Сході загрожуватиме Росія, спадкоємці Пілсудського завжди знатимуть, де їхнє місце — як колишній комуніст Кваснєвський під час української помаранчевої революції або народний консерватор Качиньський під час грузинської війни.

На словацькому президенті ніби постійно лежить закляття. Визнати спадщину чехословака Масаріка він не хоче (чому, власне? Хіба не прийшов час пересилити старі комплекси?), а спадщину військового злочинця Тісо — не може. Сучасна словацька держава спробувала заснувати власну традицію. Через несприятливе спершу розташування зірок президент планувався як владна структура №2, і дійсно — цю функцію перейняв тогочасний №2, вона дісталася йому як тютюнова крамниця після повернення з Праги. Однак він переміг свою тінь, став вимушеним героєм усупереч власному бажанню, та його надмірність уже була загадково сполучена з урядовими функціями. Як інакше нам — зовнішнім спостерігачам — можна пояснити, чому 1999 року широка коаліція так легко розлучилася з цими функціями і під час їхнього розділення лишила їх за амбіційним вождем мініатюрної країни?

І 2004 року середньо-правий уряд номінував на президентський пост безбарвного кар’єрного дипломата, просто більше нікого не лишилося. У фіналі на це місце потрапив політик, який ледве не назавжди виключив Словаччину зі спільноти Заходу, і його колишній №2. Не залишилося нічого іншого, як знов обрати двійку.

Мені здається, з трьох попередніх президентів вийшов би один. Він мав би у вирішальні моменти всупереч грубо авторитарному уряду стати на бік демократії, як Міхал Ковач. Він мав би добре розуміти словацькі національні меншини, як — сам представник національної меншини — Рудольф Шустер. Номінацію суддів Конституційного суду він мав би провести хоч би на рівні Івана Гашпаровича. Найцікавіше те, що, судячи з усього, цьогорічні вибори не виправдають навіть найбільш мінімалістичних очікувань.

Це не трагедія. Просто шкода, що Словаччина знов прогавить шанс отримати главу держави кращого, ніж зараз у поляків і в чехів.

Стаття підготовлена на замовлення інституту Громадських опитувань, Братислава. Переклад із чеської — Ілля БЕЯ

Томаш НЕМЕЧЕК — шеф-коментатор чеського щоденного видання «Господарські новини» (Hospodбшskй noviny). Раніше — редактор тижневика Respekt, 2004 року отримав премію Фердінанда Пероутки.