Президентська гонка: парадокси білоруської свідомості
Президентських виборів у Білорусі не було сім років — стара «совкова» звичка бути господарем у країні не пішла в минуле.
Навряд чи сьогодні середній білорус повністю задоволений життям. І справа не тільки у тому, що вже декілька років пропадають люди з числа відомих представників опозиції — таке «дике полювання» міцно увійшло у життя нашої країни.
Відмінність білорусів від своїх сусідів полягає у тому, що вони наполегливо не хочуть економічної свободи, віддаючи перевагу соціальній рівності, що часто маскується під вивіскою «соціальної справедливості».
У кінцевому результаті середній білорус отримав шукану рівність. Якщо у Радянському Союзі розрив між 10% найбідніших і 10% найбагатших становив 1:7, то до 2000 року в Білорусі ця пропорція становила всього 1:4. У Росії аналогічний показник дорівнює 1:13. Епоха рівності у бідності стала символом наступаючого нового тисячоліття для європейської країни з 10 мільйонами жителів.
Парадокс білоруської громадської думки полягає у тому, що на відміну від Росії громадяни не вважають першорядними проблемами боротьбу iз злочиннiстю чи міжнародним тероризмом. Дві третини населення вважають головними проблемами рівень життя, соціальну незахищеність, бідність та убогість. Занепад культури уявляється більш важливою проблемою, ніж президентські вибори — що може говорити про реальну невіру в політичні інститути.
На запитання: «Чи змінилося ваше життя і життя вашої сім’ї з 1994 р.?» половина опитаних відповіла, що життя стало гіршим. Таким чином можна вважати, що у нинішньої влади протестний електорат має ресурс до 50% від усіх виборців.
Однак більш важливим є і пряме запитання про те, чи хочуть білоруси бачити нинішнього главу держави у ролі майбутнього президента? Соціологічні опитування показують наступну картину: 40% відповідають «ні», 34% — «так». Тих, хто не визначився, залишається всього 25,3%. Рефлексія електоральної поведінки цим не вичерпується, але розмежування суспільства — у наявності. Ще до «розкрутки» основних альтернативних кандидатів противників нинішнього президента більше, нiж прихильникiв, і, звичайно, знадобиться другий тур виборiв. Питання у тому: чи з’явиться новий «Лука-2», який обдурить і переграє своїх суперників, або буде тривати колишня лінія, як політична, економічна, так і виборча.
РОСIЙСЬКИЙ ЧИННИК
Російський вплив сам по собі завжди був, є і буде. Тільки в інформаційному відношенні російські телеканали мають біля 70% білоруської аудиторії. І відключення російських каналів 9 травня було безглуздою спробою імітації суверенітету.
Загальний розклад чинників внутрішнього і зовнішнього впливу на білоруську політику може бути наступним: 50% — внутрішні чинники; 30% — Росія; 20% — західні країни. Це співвідношення отримане білоруськими експертами на основі соціологічних і фактологічних досліджень. Воно дає чiтке уявлення про ситуацію в країні і її перспективу.
Це співвідношення змінювалося протягом усього транзитного періоду. Зокрема, виникли нові форми залежності від Росії. До 2001 року 49% інвестиційних, ресурсних і споживчих товарів, що купуються у Росії, отримували за бартером. Навесні 2001 року російське керівництво зажадало переходу на грошові розрахунки. Стали зупинятися великі підприємства (автомобільний і тракторний заводи). Нові російські власники стали вимагати приватизації білоруських підприємств і включення їх у фінансові і промислові групи Росії. Це різко змінило взаємостосунки О.Лукашенка з російськими економічними елітами. Він фактично став їхнiм заложником.
Думка білоруського електорату з цього приводу неоднозначна. За добросусідські відносини висловилися, зокрема, 38% опитаних, за союз незалежних держав — 33,7%, за об’єднання в одну державу — 26,5%.
Звичайно, якщо Кремль дасть знак на підтримку О.Лукашенка, то панування нинішнього президента за всіма інформаційними полями буде тотальним. Однак цього поки не відбувається: Путін і частина його команди явно не мають наміру грати на боці білоруського президента. Однак і політика нейтралітету не буде дотримана. Хоча, що під цим можна розуміти? Зовсім недавно Свiтовий банк виділив Білорусі два десятки мільйонів кредиту. Зовсім небагато, але саме напередодні виборів. Багато хто вважав би це політичною підтримкою О.Лукашенка, що не відповідає довготривалій політиці Заходу по відношенню до білоруського глави держави.
ХТО БУДЕ ПРЕЗИДЕНТОМ?
Найбільш серйозними з двох десятків претендентів на президентське крісло можуть вважатися сам Олександр Лукашенко, коаліція п’ятьох демократичних незалежних кандидатів (Чигир, Домаш, Калякін, Козловський, Гончарик), опозиційна режимовi Лукашенка і необ’єднана між собою номенклатурна «трійка»: Маринич, Синіцин, Калугін. З’явлення цих кандидатур було несподіванкою, хоча фахівці прогнозували появу директорату і господарських керівників на цiй фазі виборчої кампанії.
Інші кандидатури навряд чи зберуть необхідні 100 тисяч підписів.
Разом iз тим національно- радикальний лідер Зенон Позняк може набрати таку кількість заявників внаслідок організованості своїх прихильників. Проблема у тому, щоб це було потім визнано достовірним.
У червневому опитуванні 37,2% опитаних все ж призналися, що голосували б за Лукашенка. Рейтинг Чигиря, що посів друге місце, — 6,6%. З іншого боку, його коаліція, яку можна розцінити як прообраз центристської, влаштовує поки що як Захід, так і Схід. Справжня ціна кожного з кандидатів виявиться трохи пізніше — у процесі збору підписів та в агітаційній кампанії.
