Про норми дисидентського руху

Подеколи говорять: українцям зараз не до того, що відбувається в інших країнах. Ця хибна теза, на щастя, не відображає всіх настроїв українського соціуму й політикуму. Неможливо не цікавитися тим, що відбувається в Росії та Європі. Воно прямо впливає на українську ситуацію. Інша річ, що подеколи кліше витісняють адекватні уявлення про інше.

•  Що стосується Росії, то зараз значення має не лише ступінь і характер втручання Кремля в українські справи, а й зіставлення громадського руху в Україні з російським суспільством.

І тут, як і у випадку з українською державою, що якісно відрізняється від російської квазідержавної моделі управління, слід констатувати такі ж відмінності в суспільному розвитку.

•  Повторю те, що так чи інакше говорилося в попередніх моїх публікаціях, які зачіпали цю тему. Ще 2008 року, з появою пустопорожньої доповіді Нємцова — Мілова про правління Путіна, яка потім неодноразово перевидавалася з деякими додатками, стало зрозуміло: владна частина еліти оновилася й оновлюється, а опозиційна — ні. І зовсім цього не хоче. Вона відстоює свою монополію на опозиційність, її учасники звикли існувати в умовах розподілених ніш, ролей, статусів.

•  Тоді ще не зовсім було зрозуміло, що це зовсім не прибічники демократії, а люди дев’яностих, звиклі існувати в умовах міжкланової боротьби й обслуговувати тих чи інших олігархів. Вони були суперниками Путіна і його оточення, але ніяк не противниками, тим паче противниками принциповими. Про те, як кооптувалися в опозиційну еліту, можна дізнатися з однієї замальовки учасника подій останніх років. Запис 2011 року:

«На зустрічі з московським активом 5 жовтня Борису Нємцову поставили запитання: чому в керівництві майбутньої коаліції разом з ним, Касьяновим і Рижковим бере участь маловідомий народним масам Мілов? У якого в організації й людей немає. Немцов відповів, що мають значення не лише популярність політика і кількість людей, яких він приведе в майбутню партію. Мілов і його «Демократичний вибір» беруть на себе 25% витрат на формування партії. Чотири політики, що представляють чотири організації, уклали 15 вересня угоду про створення коаліції. І кожен із цих політиків бере на себе рівну частку у фінансуванні. Це нормально й чесно, якщо йдеться про створення пайового товариства, але не громадської організації. Отака не політична, а акціонерна партія виходить»

Мілов з Нємцовим, поки не розійшлися, були, та й залишаються, але порізно, найзавзятішими викривачами корупції й фінансової непрозорості правлячої еліти. Але ні від них, ні від інших діячів опозиції ніхто ніколи не отримав відповіді про те, звідки беруться гроші на їхню діяльність. У найкращому разі озвучується заготівка про необхідність фінансової конспірації в умовах переслідувань.

•  Фінансовий скандал супроводжував і так звану координаційну раду опозиції — мертвонароджене політичне новоутворення. Ні розміри пожертвувань, ні те, як були витрачені зібрані гроші, так і не стало надбанням гласності.

•  Я вже говорив про зникнення демократичної опозиції, про заміну демократичного дискурсу популістським і націоналістичним. Не останню роль у цьому зіграла така російська особливість, як тотожність політики й бізнесу, приватизація не лише влади, не лише держави, а й громадських рухів. Що стосується правлячої еліти, то про це говорилося дуже багато. А от еліту опозиційну чіпати не можна. Вона, по суті, поза критикою, а сама здібності до рефлексії не демонструє.

Політичний бізнес — це цілком нормально для політтехнологів, піарників, журналістів, психологів, юристів, візажистів, стилістів, охоронців і багатьох інших професій. Але не для політиків. Їхнє заняття таким бізнесом іменуються корупцією, якщо вони при владі, або продажністю, якщо вони в опозиції. Їхня вигода — не особисте збагачення, а підвищення статусу й прихід у владу.

•  Інша річ Росія, де опозиція не має шансів потрапити у владу власне політичним шляхом — її має кооптувати до свого складу правляча еліта. І однією з форм такої кооптації є участь у політичному бізнесі. Причому замовником може виступати влада. Прямо або опосередковано.

Це зовнішні умови, рамки. Але є ще й внутрішні обмеження. Від політтехнологів, які діють у рамках ринкової кон’юнктури, політикам передалася фетишизація того, що іменується «порядком денним». Так перекладається термін «agenda», одне зі значень якого в англійській мові може бути передане й словами «вимушені (або що змушують) обставини». Це теж підміна політичного мислення ринковим — політик у Росії, на відміну від інших країн, не ставить завдання впливати на порядок денний, виходячи зі своїх принципів і цілей. Він пристосовує їх до обставин.

•  Але й ринок цей російський — адміністративний, номенклатурний. На ньому продають і купують статуси й ніші. І ними ж розплачуються. З далекого минулого мені запам’яталося інтерв’ю Індіри Ганді після перших програних виборів. Вона сказала, що збирається займатися політикою. Інтерв’юєр здивувався: мовляв, вона не займає жодних посад. Відповідь була простою: заняття політикою не пов’язані з посадами.

Відповідь була простою, але в сучасній Росії вона не відповідала б дійсності. Тут і статус опозиціонера, й місце в опозиційній ієрархії дарується главою владної вертикалі, в яку вписується вертикаль опозиційна. Ті, хто бажає, можуть це прослідити на прикладі Володимира Рижкова, останнє інтерв’ю якого свідчить про повну доместикацію. І річ зовсім не в тому, що він визнає успіхи Путіна й порівняно високий рівень життя потенційно опозиційних прошарків. Тут інше, принципово важливе в тлумаченні мотивації політичної поведінки.

•  Опозиція єдина з владою в тому, що до протесту людей може спонукати лише погіршення їхнього матеріального становища і зниження рівня життя. І влада, й опозиція відмовляють суспільству, відмовляють людям в ідеалістичній мотивації.

Але саме така мотивація й привела людей на Майдан. Проте Рижков пояснює все лише поганим економічним станом в Україні. І робить висновок, що в Росії, де все набагато краще, протест неможливий.

•  Відвертою й зухвалою брехнею є слова Рижкова, що Путін нібито «відкручує гайки». Особливо цинічно вони звучать на тлі судового процесу над учасникам подій на Болотній площі. Низькість влади й низькість опозиції очевидні. Влада провела вибіркову амністію, залишивши під судом рядових учасників акції, які наполягають на своїй невинуватості. Зараз їм загрожує по п’ять-шість років позбавлення волі за звинуваченнями, які мало того, що нікчемні (смикнув за рукав омонівця, чим заподіяв йому нестерпних моральних страждань), але й не доведені в суді. Але влада що? З нею все зрозуміло. А от лідери опозиції поводяться негідно.

•  Ще на самому початку процесу Валерія Іллівна Новодворська, ветеран боротьби з радянською владою, нагадала про деякі моральні норми дисидентського руху. Якщо із забороненою літературою заарештовували кур’єра, то заяви про причетність до цієї справи подавали ті, від кого він віз вантаж і ті, кому він призначався. Це абсолютно не відповідало чекістським і взагалі радянським уявленням про людську природу.

А поведінка нинішніх «болотних» вождів їм цілком відповідає. Вони підставили підсудних і не намагаються їх захищати. Взяли участь в останній — жалюгідній і убогій — акції на захист в’язнів, пройшлися московськими бульварами й слова зайвого не сказали. Зламане життя кількох молодих людей — плата за те, що лідери опозиції отримали шанс на підвищення й закріплення свого статусу. В якому вони цілком влаштовують владу.

• Ось така ситуація в Росії. Яка не має нічого спільного з українською. Це інша країна, інше суспільство, інші люди, інші громадяни. Розуміння цієї іншості значно важливіше, ніж багатослівні міркування про Київську Русь, археологічні культури, антропологічні виміри. Найголовніше — те, що тут і зараз.