Про особливості націогенезу

Два новорічні тижні були добрим приводом для приватного обміну думками й аналізу його результатів. А також для того, щоб іще раз подивитися на те, що відбувається нині в Україні в європейському контексті. І дійти висновків, що, на жаль, далеко не всім приємні.

Таких висновків — неприємних передусім для європейців, — дійшов Йошка Фішер, колишній віце-канцлер і міністр закордонних справ Німеччини. Його увагу привернув не Майдан, а дії Януковича, який поставив під сумнів незалежність України, а отже, стабільність і безпеку всієї Європи.

Я ж додам, що прискорення дій Януковича — єдиний реальний результат Майдану, що розпочався з боротьби за євроінтеграцію, але поки досяг лише зворотних результатів. Що теж результат — стало зрозуміло, хто є хто, яким є реальне співвідношення сил, якими є найважливіші особливості формування української нації.

Але в спілкуванні з багатьма українцями виголосити ось це — про Майдан і його наслідки — неможливо без звинувачень в імперстві, роботі на Путіна, а також без постійних згадок про те, що українці — вони особливі. Так неособливих народів не буває. І особливості ці треба оцінювати тверезо.

• Такою тверезістю вирізняється стаття Сергія Нестеренка про крах технологій кольорових революцій за методикою Джина Шарпа. Янукович зумів не перехитрити, не перехамити, не переманити Майдан. Він його перемирив. Обрав тактику мирного ігнорування його дій.

Це вельми точно, а головне — присвячене тому, про що майже ніхто не пише. Головна тема — Майдан, а от дії влади не розглядаються. І це, боюся, головна помилка тих, хто створив майданоцентричний погляд на нинішню Україну.

Тим часом, політикам Європи — і вони це підкреслюють — доведеться мати справу не з Майданом, а з нині чинною владою. І вже в нових умовах, створених під час прискореної (повторю: Майданом прискореної) реалізації фінансових домовленостей між Росією та Україною. Цілком імовірно, що європейці можуть не зрозуміти один одного. Так, багато хто поділяє побоювання Фішера, але хитромудрість плану перетворення України на Київське генерал-губернаторство в тому, що Росія перетворює Європу на потенційного союзника, викупляючи український борг. Виходить мюнхенська змова без переговорів, пакт Молотова — Ріббентропа без війни.

• Реалізація домовленостей Януковича — Путіна, що вже почалася, ставить у важке становище лідерів опозиції. Легко й просто проголосити на Майдані, що ці угоди мають бути денонсовані. Але що робити з траншем, що вже пройшов? І як європейські уряди відреагують на такий поворот подій? Невже беззастережно підтримають таке рішення? І кому з лідерів опозиції захочеться брати на себе таку відповідальність, стаючи першою особою в уже не цілком суверенній державі?

За допомогою Януковича Путін зробив іще один крок, спрямований уже не на проникнення в світову фінансову систему, а на її підпорядкування собі. Саме собі, а не Росії. Які вже тут російські інтереси! Тепер на запитання, що таке Абсурдістан, можна відповісти, що це Росія, яка дозволяє своїм правителям так розпоряджатися народними грошима. Виключно з метою збереження власної влади, бо поява в Росії національної держави змела б нинішній режим, який може існувати лише в архаїчних імперських умовах.

Але заради цього, як бачимо, використовується все. І не можна відмовити Путіну в розумі, витонченості й послідовності. І Україна, і Європа стають знаряддям у його руках. Тим паче Європа нинішня.

• Так, Євросоюз, закінчив рік на підйомі, але це підйом виключно економічний. Подальший його розвиток багато в чому проходитиме під впливом східноєвропейського чинника — формування в Східній Європі єдиного неототалітарного простору. До цього треба додати політичну еволюцію Туреччини, що входить до НАТО. І те, про що прагнуть не говорити, — очевидний відхід від європейських принципів і цінностей угорської правлячої еліти, яка у будь-який момент може висадити етнічну бомбу на території України, Румунії, Словаччини, Сербії.

Але Угорщина все ж стоїть осібно серед згаданих держав. А от з Туреччиною, що так і не зуміла реалізувати зовнішньополітичну концепцію неоосманізму й розривається протиріччями у зв’язку з внутрішньою ісламізацією, три східнослов’янські держави об’єднує єдиний напрямок розвитку політичних систем — у бік автономії влади від суспільства, нульового впливу будь-яких громадських рухів, хоч би якими масовими вони були, на ухвалення рішень.

Наслідки для Європи можуть виявитися якими завгодно. Нагадаю те, що не дуже заведено згадувати. Росія не є батьківщиною слонів, але вона батьківщина тоталітаризму. Перший тоталітарний проект був російським і почався 1917 року. Заведено вважати, що він викликав симпатії лівих інтелектуалів і художників, які примудрялися, за прикладом Бернарда Шоу, який не побачив Голодомору, закривати очі на багато речей. Але був і інший вплив російського досвіду.

Виникнення російського тоталітаризму значною мірою зумовило відмову від демократичної моделі розвитку в державах Центральної Європи, за винятком Чехословаччини. Демонстраційний ефект радянської влади надихнув не стільки її прибічників, скільки противників. Справжня демократизація Європи почалася, мабуть, з плану Маршалла, тобто в результаті зовнішнього поштовху.

І сьогодні ніхто не може сказати, як вплине ліквідація української державності, що форсується Януковичем, на решту Європи. Багатьом політикам може здатися привабливим такий стан правлячої еліти, коли кілька сотень бійців Беркута виявляються політичною силою, що переважує півтора мільйони присутніх на Майдані. От тільки одна деталь: за «Беркутом» стояв не лише Янукович, а й Кремль.

На жаль, але це теж очевидно й теж доводиться повторювати — доля народів Центральної й Східної Європи після Ялтинської конференції вирішувалася й вирішується в Кремлі. Він дозволив оксамитові революції, але не дозволив євроінтеграцію України. Є ще менш приємне: Майдан не відображає позицію всього населення України. Янукович переніс джерело своєї легітимності в Кремль, чим підсилив свої позиції, але в нього була, є й буде власна соціальна база. І є добрі шанси для її розширення. Для багатьох він тепер рятівник вітчизни, добувач і годувальник.

Про русифікацію влади Януковича, що послідовно реформує законодавство в карально-заборонному напрямку, я вже писав. Але ніхто не хоче бачити русифікації Майдану. За трохи більш як місяць він пройшов шлях від стратегічних (не визнаю терміну «геополітика») вимог до популізму й соціального вуайєризму, що погубили російську демократичну опозицію. Що важливіше: євроінтеграція чи особняки Януковича та його братви?

Чи випадково, що опозиція повторює те саме, що робилося й робиться в Росії, де під галасливі публікації з перерахуванням кімнат в особняках путінських вельмож вони ухвалюють закони, що дозволяють їм кидати за грати будь-кого в порядку прискореного слідства й судочинства. І запроваджують заборону на професію для журналістів. Технології відволікання опозиції від ухвалення рішень дуже схожі в обох країнах.

• Остаточного удару по демократичній опозиції в Росії було завдано, коли вона виступила під ксенофобськими гаслами. В Україні зараз спостерігається таке. Український політичний націоналізм поки не відбувся — не була створена єдина українська політична нація, яка об’єднала б різнорідні етнічні, субетнічні й культурні складові. Тепер реальною стає небезпека його деградації до рівня побутового, заміна його творчого потенціалу руйнівною ворожістю, передусім, звісно, до Росії й усього російського. Але за домінування подібної моделі націоналізму можна буде ставити хрест на євроінтеграції. І на громадянській консолідації.

Річ не лише в моральному боці справи, а в тому, що при зведенні розмови до звинувачень у крадіжці колядок (ось тільки що цим росіянам докорили, сам бачив) і суперечках про старовину й походження, про право на слово «Русь» упускається найголовніше — аналіз розвитку й взаємодії української та російської нації в новітній час. Дозволю собі автоцитату з книжки, що вийшла давно, але містить, на мій погляд, міркування, цілком адекватні сьогоденню:

«Нація ж є однією з історичних форм існування етносу — етносоціальним організмом новоєвропейської епохи, тобто етносом, що має громадянське суспільство й правову національну державу. Іншими словами, нація виникає в процесі й у результаті модернізації. Коли, власне, й сформувалися унікальні риси національних культур, коли соціокультурне взяло гору над біологічним, первісним, архетипним — спільним у всіх націй. Національна самосвідомість адекватна самосвідомості новоєвропейського суспільства, що базується на визнанні суверенітету й пріоритету особи.

Не в традиційному суспільстві, настільки схожому у різних народів, не в спільних для всіх етносів архетипах, не в стародавньому язичестві, а в Новому часі, коли християнство подолало середньовічний компроміс з язичеством (відсилаю читача до В.Соловйова), слід шукати національні особливості».

• Так от при такому зіставленні російської й української історії ми доходимо висновку, що національні держави не відбулися в обох народів. Росіяни замінювали й замінюють її імперією. В українців націогенез йде поки без формування єдиної національної держави, що цілком по-європейськи, якщо пригадати різні періоди в історії нації польської, італійської, німецької, грецької. І остання спроба поки не вдалася. Але ж нація є, існує й розвивається в цих невдачах. Імперське самозабуття значно небезпечніше для націй, ніж черга подібних невдач.

Що ж до людей на Майдані, то...

черный всадник гладомора

над майданом пролетел

упырей в проулках свора

злобное скопленье тел

лишь спустя десятилетья

эпос пафос все дела

здесь сейчас не околеть бы

ежели сожгут дотла

не имущество надежду

если сил не даст Господь

снова то начать

что прежде

никому не удалось