Про парадокси кремлівської політики

Багато вже сказано про відмінності між Україною та Росією, що множаться з кожним днем. Піде про них мова і в цьому тексті. Але є не лише відмінності, є й можливості для зближення, причому такого роду, що можна говорити про небезпеку цієї тенденції для України. Перш за все для України, але й для Росії теж.

Почнемо, проте, з відмінностей. Вони, звісно, в еволюції політичних систем обох держав, у тому, що з майже однакового неототалітарного стану Україна й Росія вийшли різними шляхами. Одним варіантом виходу для постсоціалістичних країн стали кольорові революції й м’якші, не настільки помітні форми внутрішньої кризи. Другим — поворот до нового видання тоталітаризму. Останнє — історичний вибір Росії та Білорусі. Йдеться про країни, що перебувають у європейському цивілізаційному й політико-культурному ареалі, еволюція азіатських держав — зовсім інше.

Діалог між націями ведуть люди. Тому найголовніше питання: чи здатен на діалог нинішній житель Росії? То це дивлячись який житель і який діалог. Тут ситуація вельми суперечлива.

Було б, звісно, дуже добре, якби населення Росії було б тупо обдурене пропагандою. Але, як я вже багато разів казав, це не так. Пропаганди в колишньому сенсі немає — росіянинові нічого не нав’язується. Його картина світу була добре вивчена, і йому — за законами масової культури — продали той товар, який він і хотів. Тому проектувати на нинішнє російське суспільство колишні уявлення про суспільство радянське ніяк не можна.

Раніше як було? Радянська модель існування російської нації зживала себе в повсюдній і постійній двоїстості — від двірника до генсека. Робітник, молодший науковий співробітник, інструктор райкому, вчитель, співробітник органів — усі вони на кухнях і в курилках ділилися враженнями від реальності, дедалі більш і більш відчужуючись від офіційного дискурсу. З тридцятих років прийшов анекдот, у якому старий дід на зборах (у іншому варіанті — на допиті) таврував наклепників і ворогів народу словами «брешуть, як радіо». Зараз зовсім інше.

Зараз у Росії не фальшива єдність партії і народу, а реальна єдність ящика і населення. І на розсудливу частину суспільства це чинить повсякденний тиск. Звісно, люди не біжать бити українців, але образ ворога створено.

Бити не біжать, так. Більше того, готові до повсякденної співпраці, вважаючи, що ніяких підстав для неприязні до Росії у українців немає й бути не може. Цю позицію нещодавно озвучив кінорежисер Володимир Меньшов. Біда в тому, що не лише росіяни так вважають. Реальними й потенційними колабораціоністами є ті громадяни України, які дивуються з приводу обурення своїх співвітчизників. Мовляв, що за дитяча образа на захоплення Криму. Дорослі люди так не поводяться. Дорослі люди роблять бізнес.

І якщо далі російсько-український діалог йтиме між людьми, які живуть у світі, де немає ні міжнародного права, ні національної гідності, то це не піде на користь обом народам. А ось російській правлячій еліті це дуже вигідно. Боюся, що й серед еліти української є люди, яких це дуже обрадувало б.

Традиції російського марнослів’я вимагають, щоб у цьому місці почалися заклинання про чудову молодь, що підростає в Росії. Про те, що саме вона побудує по-новому відносини між націями, про те... Та інша маніловщина.

Багато разів говорив: молодь ніколи не є реформатором. Вона приймає те, що їй пропонують старші, чи це революція, чи це реакція. Інакше не проб’єшся й кар’єри не зробиш. А суспільний прогрес — хочемо ми цього чи не хочемо — тримається на честолюбстві.

Усі, хто міняв щось на краще, були людьми середнього й старшого віку, які добре знали, що собою являє предмет реформування. Педократія, про яку з гіркотою говорилося в збірці «Вехи», — ознака політичного авантюризму. Що у Троцького, що у Мао, що у Суркова.

За останні п’ятнадцять років у Росії склався певний тип молодої людини, що прагне зробити кар’єру десь біля політики. Тип цей такий. Вірність принципам і переконанням виключена, це доля фриків, лузерів і лохів. Головне — влада над людьми, статус у політичному істеблішменті, допуск до номенклатури — владної чи опозиційної байдуже. Перехід з однієї в іншу завжди можливий. Колишні нацболи ставали великими людьми в «Молодій гвардії».

З цього випливає принциповий дослідницький висновок. Вивчення російського суспільства не може й не має зводитися до вивчення влади та правлячої еліти. Ми маємо справу з суспільно-політичним устроєм, створеним і підтримуваним суспільством у цілому, включаючи активну опозицію. І принциповим є тип культури, що панує в цьому суспільстві. Культури в цілому, а не лише ідеології. Що робить контроль над особою набагато суворішим і загальнішим, більш тоталітарним, ніж за колишнього тоталітаризму.

За короткий час ми спостерігали, як влада робила ставку спочатку на дітей передмість і спальних районів і майже одночасно на хіпстерів. Консумізм, утилітаризм, прагматичний патріотизм (досягаю успіху разом з країною), здавалося, перемогли. Керували всім цим цінителі Міро, французьких вин, кокаїну, високої моди та високої кухні, фатальних жінок, ніжних хлопчиків і брутальних чоловіків.

Але гору взяли любителі Шишкіна та Айвазовського, горілки і у кращому разі віскаря, шашликів і дурних білявок. Хіпстерам кінець. І взагалі кінець педократії. Своїх дітей господарі-патріоти відправляють за кордон. Цим вони від колишніх не відрізняються, тут їм у спадок передати буде нічого. Молодь узагалі випала з поля зору політиків. Вона нікому не потрібна. Отже, бути їй найконсервативнішою частиною суспільства. Якщо й буде вогонь по штабах, то по-сталінському й по-єжовському, а не за зразком голови Мао.

Що ж до опозиції, то вже зрозуміло: вбивство Нємцова було початком остаточної заборони будь-яких публічних дій з боку умовних демократів. Мало хто помічає інше: в останні місяці серйозні репресії обрушилися на націоналістичний табір. Саме репресії — інакше не скажеш. Конвой відкриває вогонь без попередження при кроці як ліворуч, так і праворуч.

Це абсолютно по-совєтськи. Не допускається нічого, що не було б санкціоноване владою, не походило б від неї самої. При такому повороті виникає питання про суб’єкта російсько-українського діалогу з російського боку. Чи допустимо буде в Росії взагалі контактувати з українською громадськістю зовні суто утилітарних сфер? Уже давно приїзд з України обертається для деяких громадян Росії незаконним затриманням в аеропорту для з’ясування деталей поїздки.

Парадокс кремлівської політики в тому, що прагнення поглинути Україну й українців на практиці призводить до ізоляції росіян від українців. Але ізоляції, як я вже казав, вибіркової. Власне кажучи, нічого нового — це все та ж радянська дружба народів, що передбачала мирне спілкування між номенклатурами й аполітичними обивателями й не допускала глибшої інтелектуальної та культурної інтеграції народів СРСР. Причому свідомо робилося так, що росіяни найгірше були обізнані з історією та культурою українського, начебто найближчого, народу.

Ну, а якщо пригадати, що на чолі нового федерального агентства у справах національностей поставили ветерана групи «Альфа» й учасника чеченської війни. Навіть не чекіста-аналітика, а силовика в чистому вигляді, який починав службу у Вітебській дивізії ВДВ. Та що тут коментувати! Крута буде в Росії дружба народів.