Проблеми заморського гостя

Міжнародний віртуальний журнал Г. Павловського «РЖ-Тема недели», де поряд із вітчизняними конформістами регулярно публікуються й найбільші іноземні, насамперед західні, експерти, напередодні візиту до Москви президента Обами звернувся до цих експертів із питаннями про перспективи російсько-американських відносин. Звернувся в тому числі й до мене. На жаль, редакція РЖ, оцінивши, мабуть, більшу частину моїх відповідей як неслушну для очей американських колег, опустила їх без дозволу автора в опублікованому нею тексті. Оскільки саме ця частина відповідей і являє собою, як мені здається, деякий спільний інтерес, я вирішив опублікувати її в незалежному ЗМІ. Дещо, зрозуміло, до них додавши. Час спливає. Візит заморського гостя все ближче...

ДИВНИЙ ДЕВІЗ

Головне, що цікавило редакцію РЖ, стосувалося пекучої, на її думку, необхідності переглянути підсумки холодної війни. Причому неодмінно під девізом «Немає країн, які програли — немає ідеологій, які програли». Девіз цей видався мені (я думаю, читачу також), м’яко кажучи, таким, що суперечить очевидним фактам. Передусім тому, що ідеологія (радянська), яка «програла», безсумнівно була. Так само, як була й та, що «перемогла» (ідеологія євроатлантичного співтовариства) та, яка відправила в нокаут свою суперницю.

Є, однак, і по-друге. Звичайно, нову, неімперську Росію можна було б і викреслити з числа країн, що «програли», якби зреклася вона повністю радянської спадщини. На жаль, не зреклася. Причому демонстративно. І таким чином сама зарахувала себе до тих, хто «програв». Які в цьому випадку є підстави для дивного девізу РЖ?

МУТАЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Ні, йдеться не про універсальну комуністичну утопію, яку досі розуміли під словосполученням «радянська ідеологія». В економічній своїй частині (Держплан, нічийна власність) утопія збанкрутувала так скандально, що не лише Росія, але й усі інші уламки імперії, що розкололася, просто не могли від неї не відректися. Проблема, однак, у тому, що в постсталінському СРСР комунізм поступово перетворився на ідеологію імперського націоналізму, на брежнєвщину, ту саму, що й програла холодну війну.

Ймовірно, мутація ця до того часу успішно мімікрувала, прикриваючись для респектабельності універсальністю утопії. Але маскарад не міг тривати довго. Вже так звана доктрина Брежнєва кінця 60-х, згідно з якою СРСР публічно привласнив собі привілейовані інтереси на сусідніх територіях, переконливо продемонструвала світу, що на перший план у радянській ідеології остаточно вийшла імперська складова. Від неї, від цієї мутаційної радянської ідеології, Росія якраз і відмовилася зректися. Якщо у когось і були стосовно цього сумніви, п’ятиденна грузинська війна розвіяла їх безслідно. І показати це зовсім неважко.

ГЕНЕЗИС КОНФЛІКТУ

Адже ніхто від самого початку не сумнівався, що нічим хорошим південно-осетинський сепаратизм закінчитися не може. Не сумнівався ніхто й у тому, що спроба Грузії заспокоїти провінцію, яка збунтувалася так само неминуча, як і аналогічна спроба Росії приборкати Чечню, що збунтувалася. Більше того, як свідчив її власний досвід у Чечні, таке заспокоєння обіцяло бути кривавим.

Й, оскільки відбувалося все це на російському кордоні, Росії, здавалося б, потрібно було стукати в усі двері, наполягати на всіх міжнародних форумах на єдиному розв’язанні конфлікту, здатному запобігти кровопролиттю. Рішенням, звичайно, була б інтернаціоналізація внутрішньогрузинського конфлікту. Попросту кажучи, розміщення на південно-осетинському кордоні європейського контингенту під егідою ОБСЄ, проти якого в жодному випадку не пішов би жоден президент Грузії.

Що зробила натомість Росія? Те ж саме, що зробив Брежнєв, коли в Чехословаччині почалася «празька весна». 1968 року конфлікт також назрівав. І Брежнєв, звичайно, також не наполягав на його запобіганні. Він почав готувати каральну експедицію проти маленького бунтівного сусіда, який задумав свою «весну» (на сучасному жаргоні — «помаранчеву революцію»).

Так само й сьогоднішня Росія, яка претендує на те, що вона не СРСР, що вона країна, яка не «програла», за термінологією РЖ, у холодній війні, проте почала так само готувати каральну експедицію, концентруючи війська на кордоні з маленьким бунтівним сусідом. У надії, що раніше або пізніше в нього здадуть нерви і він сам, як свого часу Дубчек, всуне голову в петлю.

Чекала моменту, як свого часу Брежнєв, — і дочекалася. Як і в серпні 1968-го, каральна експедиція відбулася. Бунтівний сусід був покараний — і для більшої вірності розчленований. Росія, інакше кажучи, підтвердила, що віддана брежнєвській ідеології, яка «програла» в холодній війні

ХТО ВИНЕН?

Друга проблема, що незвичайно хвилювала РЖ, стосувалася того, що винна в нинішній кризі в російсько-американських стосунках саме «неправильна стратегія ліберальної західної демократії, яка перемогла в холодній війні». Що міг я з цього приводу сказати?

Ні на хвилину не збираюсь я виправдовувати євроатлантичне співтовариство. Воно й справді накоїло після краху СРСР безліч помилок. І головна з них полягала в тому, що була випущена з уваги мутація радянської ідеології. Впевнені, що сутність цієї ідеології перебуває в комуністичній утопії, європейці та американці виходили з того, що з банкрутством утопії Росія автоматично опиниться в лавах ліберальної демократії, що «перемогла».

Про те, що брежнєвщина здатна відродитися як ідеологія імперського ядра поваленого тоталітарного монстра, Захід не здогадувався, про могутність цього відродження не підозрював. Коротше кажучи, не під силу виявилася тогочасним лідерам євроатлантичного співтовариства задача запобігання в Росії новому сплеску радянської ідеології. Не знайшлося серед них ані Робера Шумана, ані Конрада Аденауера. Калібр був не той.

Але й російським елітам, якби зуміли вони й справді витягнути найважливіший, життєво важливий урок з радянської катастрофи, потрібно було поводитися зовсім інакше. І насамперед, перерізати ідеологічну пуповину, що зв’язує їх із брежнєвським СРСР. А також потурбуватися про економічну та політичну модернізацію країни, невідкладну після майже столітнього провалу в радянське небуття. Шкода, не тільки не перерізали вони, як ми щойно бачили, цю пуповину — вони й про модернізації не попіклувалися. Ось що говорить про це один з кращих російських аналітиків Дмитро Тренін:

«Очевидно, зовнішня політика Кремля не допомагає рішенню задач модернізації Росії. Якби [вона] розглядалася як ресурс модернізації, то пріоритет віддавався б розвитку відносин з тими країнами, які максимальною мірою здатні надати такий ресурс... Тоді головною і кінцевою метою політики було б не створення російського центру сили, а входження Росії до складу держав-членів Організації економічного співробітництва і розвитку. Тоді у відносинах з ЄС на першому плані стояла б реалізація давно підписаних дорожніх карт, які насправді є картами російської модернізації. Поки що ці карти припадають пилом у шафах. Тоді б єдиний економічний простір створювався не з країнами СНД, а з країнами ЄС... Тоді енергетика стала б для Росії та Європи тим, чим вугілля і сталь були для Німеччини і Франції — матеріальною основою економічного та політичного об’єднання».

Я не повинен нагадувати читачу, що енергетика перетворилася замість цього на джерело постійних скандалів, на клубок конфліктів, сварок і підозр між Росією та Європою. І чи могло це бути інакше, якщо в Росії й понині править бал необрежнєвізм, що відродився з радянського попелу?

ДІАЛОГ ГЛУХИХ?

Про що говоритиме в Москві Обама з лідерами країни, які відчувають піднесення, нехай, можливо, і в різних ступенях, такою ідеологією? Вже напевно, не про те, про що говорить він звичайно в інших аудиторіях. Принаймні, не про фундаментальні цінності, не про правосуддя і свободу, не про гарантії від свавілля влади. Говоритиме він, скоріше, на зрозумілій для них мові і про те ж, про що говорили його попередники з Брежнєвим. Про скорочення стратегічних озброєнь, про усунення загрози неконтрольованого поширення ядерної зброї.

Немає сумніву, така розмова буде тішити самолюбство його співрозмовників. Знову, як в старі наддержавні часи, будуть комісії експертів просиджувати ночами, відпрацьовуючи деталі нового двостороннього договору. Знову Росія та США виглядатимуть в очах світу як рівні.

Проблема лише в тому, що це буде імітація рівності. Бо насправді сторони вже давно не рівні. Росія більше не брежнєвський СРСР. При майже десятиразовій різниці в об’ємі ВВП підтримувати ядерний паритет зі США руйнівно для Росії. Але й відмовитися від нього вона також не може — з тих самих ідеологічних міркувань. Адже паритет якраз і був головним історичним досягненням Брежнєва. Але й цей руйнівний паритет не влаштує Росію, доки США не згорнуть розробку та розгортання систем ПРО.

Чи може Обама на це погодитися? Напевно, може — навіть під убивчим вогнем республіканської критики в Сенаті. Але за однієї умови: якщо Росія не стане заважати запобіганню ядерного озброєння Ірану.

Для Обами це питання принципове. Ядерний Іран означав би крах усієї політики нерозповсюдження в найбільш небезпечному регіоні планети — на Близькому Сході. Експерти передбачають, що у тому випадку, коли Іран стане членом ядерного клубу, число ядерних держав у світі подвоїться. І тоді Америці доведеться всерйоз турбуватися щодо розгортання систем ПРО. Не з мізерним десятком перехоплювачів у Центральній Європі, який так хвилює Росію, а з десятками тисяч перехоплювачів десь у Гренландії.

Чи може допустити це Обама? В жодному випадку! В принципі, Росія звичайно також не може цього допустити. Тут національні інтереси обох сторін співпадають. Але як бути з ідеологією? Якщо на те пішло, підтримка антиамериканських режимів, чи на Близькому Сході, чи в Латинській Америці, — така ж невід’ємна складова необрежнєвізму, як і ядерний паритет зі США, і відроджена «доктрина Брежнєва», і образ Сталіна, сформований брежнєвською пропагандою. І тому Росія навряд чи погодиться не заважати запобіганню ядерного озброєння Ірану.

Схоже, що допоки не визначиться вона з тим, що для неї важливіше — ідеологія необрежнєвізму чи модернізація країни (згідно тих самих дорожніх карт, які припадають пилом у шафах, говорячи словами Дмитра Треніна,), — візит заморського гостя до Москви загрожує обернутися діалогом глухих.