Прохорови: феномен

Мітингова стихія в Росії однозначно йде на спад. Підтвердився прогноз керівника адміністрації президента Сергія Іванова. Він передрікав, що після 4 березня все почне швидко вщухати. Власне, це було очевидно і без сентенцій впливового російського чиновника. Постійно на мітинги ходити ніхто не буде, якщо на них організовано не будуть звозити, не даватимуть відгули або просто не платитимуть. Вільні люди мають багато інших проблем, окрім як вимагати і збиратися на московських вулицях та площах.

Дивна, на перший погляд, річ. Країна потребує і вимагає змін, а ті, хто є двигуном і матеріальною основою цих вимог все в меншій кількості приходять на заклик лідерів опозиції підтримати позитивні зміни. Насправді нічого незвичайного не сталося. Так і мало бути, оскільки соціальні зміни — річ складна і суперечлива, і одним наскоком, навіть мітингами в сотні тисяч учасників, нинішню російську владу не візьмеш. Не така вона слабка, як хотіли переконати деякі опозиційні лідери з трибун на Болотній площі та проспекті Сахарова.

Звідси спад мітингової хвилі, відверта розгубленість, що переходить в певну істерику, зрушення в радикалізм та його рідну сестру безвідповідальність. Удальцов і Навальний не розуміли або удавали повну непоінформованість з приводу того, що влада так і чекає провокацій і відвертої непокори для демонстрації своєї сили. Навіщо було підставляти людей під поліцейські палиці, переламані руки і адміністративні арешти, закликаючи людей не йти з Пушкінської площі. Аби продемонструвати все беззаконня влади? А без цього невже у величезній Росії були такі, що вірили в її материнську турботу і ласкаві руки по відношенню до своїх політичних опонентів. Домагалися радикалізації суспільства? Але ніколи нічого хорошого радикали самому суспільству не приносили, лише матеріальні та духовні втрати, загибель людей і прямий шлях до авторитаризму або ще гірше — до тоталітаризму. Навряд чи ті, хто в жовтні 1917 року йшов за більшовиками, думали, що прокладають шлях голодоморам, терору, засланням, депортаціям і розстрілам.

Можна багато розмірковувати про наслідки російських виборів. Вони, незважаючи на очевидність їхніх результатів, показали однак дещо нове і цікаве. Однією з новинок був феномен Михайла Прохорова і дискусії, в яких брала участь його сестра Ірина. Фактично два феномени.

З самого початку виборчої кампанії Прохорова штатні опозиціонери розглядали як підставну фігуру кандидата Кремля. Об’єктивно кажучи, деякі підстави для цього були. А той факт, що йому дозволили брати участь у виборах, а Григорія Явлінського, наприклад, до них не допустили, лише підсилював такі підозри.

Не треба недооцінювати російську владу. Вона доволі майстерна в різних видах маневрування і політичних махінаціях. У неї чималий кадровий ресурс, аби розрахувати дії різношерстого натовпу опозиціонерів, до того ж їй добре знайомих.

Зрозуміло, чому вона допустила до виборів Прохорова і відсікла Явлінського. Останній міг стати консолідуючою фігурою для критично налаштованих по відношенню до влади виборців. Він не був при владі, з ним не пов’язані темні справи і корупційні схеми. І у такому вигляді він був дійсно небезпечний. Ніхто в штабі Путіна не міг гарантувати, що, маючи такого опонента, ВВП зможе перемогти в першому турі. Якраз навпаки, вельми велика була вірогідність другого туру і з дуже непевним результатом. У будь-якому разі мова могла йти про перемогу з мінімальною перевагою. А йти на такі випробування ні перший кандидат, ні ті, хто на нього ставив, не були готові як організаційно, так і психологічно. Вибрали Прохорова.

По-перше, дуже багатий. А як сказав Володимир Жириновський, у Росії таких ненавидять. І він не дуже далекий від правди. Ментальність більшої частини населення в концентрованому вигляді висловлює прислів’я: «Працею праведною не наживеш палат кам’яних».

По-друге. Фігура мільярдера була покликана зіграти роль інформаційного і політичного камуфляжу, що прикриває недемократичність не лише процесу голосування, а виборів як таких. Були представлені ляльки з так званої системної опозиції і один самовисуванець. Цілком відповідає міркам суверенної демократії.

По-третє. Високий рівень недовіри до Прохорова максимально підтримувався контрольованими ЗМІ і, треба відверто сказати, найбільшого успіху в цьому досягли хоч і нечисленні, проте авторитетні опозиційні медіа. В результаті опозиційний електорат був дезорієнтований, його концентрації не відбулося. Гасло «Якщо не Путін, то хто?» матеріалізувався, чого, власне, політтехнологи зі штабу головного кандидата і домагалися.

Та все ж хід виборів і кількість відданих за Прохорова голосів свідчить про те, що відбулися зміни, на які влада не розраховувала. Неприємний сюрприз чекав на Микиту Михалкова, якого як завзятого захисника Путіна в прямому ефірі (справа для сьогоднішньої Росії нечувана) переграла в політичному і пропагандистському сенсі сестра Прохорова Ірина. Це була явна ознака того, що, на перший погляд, неперспективний кандидат не згоден грати кимсь відведену йому роль. Неважливо, були з цього приводу певні домовленості чи ні.

Ще один сюрприз. Мільярдер не уникав гострих запитань, відповідав на них досить логічно. Найголовніше, що в них не було популізму і розмов, що «одним махом всех убивахом». Навпаки, на відміну від інших опозиціонерів, він постійно озвучував бачення своєї діяльності після виборів. І те, що було чітко заявлено про необхідність створення правої партії за європейськими зразками, матиме для Росії далекосяжні наслідки. Якщо тільки слова не розійдуться зі справами. А таке цілком можливо.

У своєму інтерв’ю російському бюро «Радіо Свобода» (від 11 березня, 2012 року) Ірина Прохорова (поза сумнівом, це думки її брата) говорила про напрям майбутній діяльності. «Потрібно, мені здається, створювати широкі суспільні рухи, особливо різні інституції громадянського суспільства. Власне, це ази демократії, які трішки забулися. Мітинги дієві тоді, коли за ними стоїть добре інституціалізоване суспільство. Тому що останні 10—12 років, на жаль, відбувалося переважно руйнування різних інституцій громадянського суспільства. І це частково робилося свідомо, тому що це і є фундамент демократії. Мені здається, нове покоління молодих людей має заново замислитись про те, який тип культурних чи соціальних інституцій потрібно робити у цей момент. Це, я думаю, буде дуже важливою позитивною роботою, яка переведе громадянський рух на абсолютно інший рівень».

Якщо така чорнова і копітка робота вестиметься, то певні перспективи, поза сумнівом, з’являться. Прийшло розуміння того, що влада не відсторонюється мітинговим наскоком, а необхідно проводити планомірну облогу за всіма правилами політичної науки, і це вартує того.

Мало хто звернув увагу на достатньо красномовний факт. У боротьбу з російською олігархією вступив один з тих, хто до неї за статусом та фінансовим фундаментом належить. Ось у цьому, як нам уявляється, і є головний підсумок того тектонічного зрушення, яке відбулося в Росії.

Це давно помічений істориками і політологами факт. Як тільки відбувається суттєве ідеологічне, політичне і організаційне розшарування істеблішменту, будівля владної вертикалі стає хиткою. Поява феномену Прохорова означає, що такий розкол вже не лише настав, а набув відкритих форм. І відверта і навіть агресивна в чомусь поведінка Олексія Кудріна теж це підтверджує. Прохоров не один, і це в стратегічному плані украй тривожний сигнал для Путіна та його влади. Всіх, як Ходорковського і Лебедєва, не посадиш, у всі банки, як в іншого Лебедєва, що фінансує «Новую газету», ревізорів не направиш. Якщо і далі рухатися таким шляхом, то досить впливові люди знайдуть спосіб приборкати владу, яка розперезалася. Уявляється, що саме в цій обставині міститься найважливіший результат феномену Прохорова.

Зараз складно прогнозувати, як будуть реалізовані плани мільярдера зі створення правої ліберальної консервативної партії. Одне зрозуміло, що Росія украй її потребує. Адже саме їй належить стати ідеологічною і організаційною основою в суспільстві і захистом інтересів тієї креативної частини населення, яка виходила на Болотну площу.

Нікуди не подітися. Якщо йдеться про зміни політичного устрою Росії, як і будь-якої іншої країни, то зробити це можна лише за допомогою партії. Справжньої, масової. Справа не в арифметичній кількості її членів, хоча це також важливо, а в широкій підтримці суспільства. Якщо вона буде, то можна починати боротися з владою. У будь-який спосіб: мітингами, демонстраціями, висуненням кандидатів і формуванням більшості не лише в парламенті, а й у місцевих органах влади.

Але потрібно чітко розуміти, що влада не дрімає. У її розпорядженні — багато засобів приборкання найбільш норовливих. Не обов’язково шляхом відправлення до місць позбавлення волі. А також запрошенням у владу, буцімто для її зміни. А насправді — для дискредитації найбільш авторитетних опонентів. І тут будь-які компроміси украй небезпечні.

Прохорову офіційних пропозицій ще не зробили, але Путін якось мимохідь обмовився, що не проти запросити його попрацювати. Якщо мільярдер погодиться, то його висхідна зірка відразу згасне. І про феномен можна буде говорити лише в минулому часі. Такі приклади ми бачили і в Україні, і в Росії. Було б сумно, якби Прохоров і його сестра не врахували досвід і ступили на цю слизьку доріжку.