Провальний ювілей

Минулої суботи в Душанбе відбувся захід, що в будь-якій іншій аналогічній ситуації, з іншим складом країн-учасниць був би обставлений якомога бучніше й пов’язаний зі світовою увагою. Але не в цьому разі. У столиці Таджикистану відбувалася офіційна зустріч глав держав СНД, присвячена 20-річному ювілеєві цієї організації. Складно сказати, чому її взагалі провели на початку осені, а не в грудні, коли, власне кажучи, й минає 20 років існування Співдружності Незалежних Держав. Можливо, на це вплинув щільний календар російського політичного життя в грудні, коли від виборів до Державної думи Росії, як мовиться, без усякого розгону, з ходу переходитиме до кампанії виборів президента, і московській політичній еліті буде не до СНД. Останнє, втім, є темою окремої великої розмови, яку ми найближчим часом розпочнемо на сторінках «Дня».

Так чи інакше, але на грудень намічено лише так зване неформальне спілкування глав держав СНД, а ось головний офіційний захід, виходить, уже відбувся, і будь-який неупереджений спостерігач скаже, що то був великий провал. А як ще інакше можна назвати «ювілей без ювілярів», саміт міжнародної організації, на який збираються лише дві третини від первинного складу учасників? Нагадаємо, ось уже рівно два роки, як СНД офіційно скоротилася з 12 до 11 країн-учасниць: Республіка Грузія залишила його лави на знак протесту проти дій Росії щодо Абхазії та Південної Осетії, фактично відторгнутих від міжнародно визнаної території Грузії.

Тепер же на «ювілейний саміт» не прибули президенти Білорусі, Азербайджану та Узбекистану. Одного цього факту (з огляду, до речі, на особливу роль Білорусі разом з Україною в межах поки що офіційно існуючого СНД) вистачило б, щоб говорити про глибокий провал усієї зовнішньої політики Росії, яка постійно проголошує пострадянський простір головним напрямком своєї діяльності. І не лише зовнішньої політики Росії, а й усієї Співдружності як такої. Проте цей провал був посилений фактичною «війною на два фронти», яку російська пропаганда, власне кажучи, розпочала останніми днями. Два фронти — це і є дві провідні промислово розвинуті держави, без яких не лише СНД не зможе існувати взагалі, а й сама Російська Федерація перетворюється на якісь «задвірки Євразії».

Буквально щойно на сторінках «Дня» ми наводили аргументи вищих російських керівників, звернених до України, які закликають до розв’язання «газових» суперечок «полюбовно», причому використовують Білорусь як позитивний приклад. На жаль, доброї волі в російських керівників вистачило зовсім ненадовго. І ось уже наприкінці минулого тижня на адресу Білорусі знову полетіли пропагандистські стріли — цього разу через те, що очікувалося, що президент Олександр Лукашенко ухвалить зробити обмінний курс білоруського рубля вільним, таким, що підпорядковується законам попиту та пропозиції. Ну то й що, запитаємо ми? Чи не цього ж вимагала вже давно та сама Росія вустами своїх політологів і політиків? То чому ж тепер знову намагаються насміхатися за це з Білорусі? Що ж це за подвійна, просто несерйозна для солідної держави гра, причому щодо найближчого партнера? І що вже вкотре мають подумати про надійність Росії як партнера інші держави?

Тепер — про «другий фронт». Тут теж усе побудовано на подвійних стандартах та аргументах. Ось лише один приклад, досить яскравий і такий, що в усіх на слуху. Від Президента Віктора Януковича прямо вимагають приєднання до Митного союзу, мотивуючи це, зокрема, тим, що тоді, мовляв, можна буде говорити про перегляд цін за російський газ. Але вибачте, про який перегляд може йтися, якщо нинішня ціна газу для України — 296 доларів за тисячу кубометрів, а для члена Митного союзу Білорусі Росія всіма правдами й неправдами довела ціну до 280 доларів. Отже, виходить, різниця становитиме лише 16 доларів? Це стільки, виходить, «важить» членство в Митному союзі, чим Росія відверто принаджує Україну? І це називається «Вигодами від поглиблення інтеграції»? Та це нічим іншим, як знущанням із суверенної держави, назвати не можна!

Російські офіційні ЗМІ — так само, як і щодо Білорусі, день у день нагнітають атмосферу довкола відносин з Україною. І ось уже щотижнева інформаційно-аналітична програма «Вести недели» на головному державному телеканалі «Россия-1» у неділю ввечері, в «прайм-тайм», вустами ведучого вигукує: «Куди дрейфує Україна?!» У відповідь хочеться запитати: а куди дрейфує сама Росія? І чи далеко вона взагалі зможе доплисти, ведучи інформаційно-дипломатичну війну відразу проти двох сусідніх слов’янських народів?