Путін як реінкарнація Талейрана
Володимир Путін здається реінкарнацією Шарля-Моріса Талейрана-Перигора, французького князя, який зумів пристосуватися до всіх правлячих режимів, починаючи з того, що передував Французькій революції, та закінчуючи провалом спроби реставрації влади Бурбонів. Сучасник-карикатурист зобразив Талейрана як вельможу з шістьма головами, по одній на кожен із пережитих ним політичних режимів. Минулого тижня Путін оголосив, що, коли в 2008 році закінчиться його поточний президентський термін, він не змінить Конституції, щоб отримати можливість бути переобраним, але при цьому додав — наче йшлося про пропозицію, від якої неможливо відмовитися, — що продовжить використовувати свій вплив.
Талейран був єпископом (Отенським) при монархії, став революціонером у 1789 році, залишався політично активним за часів Директорії, займав посаду міністра закордонних справ при Наполеоні, за часів Луї-Філіпа, короля-громадянина, був послом у Лондоні. Порівнюючи життєвий шлях Талейрана з кар’єрою Піо Кабанільяса, колишнього міністра за часів правління Франко, який вимовив фразу «поки не ясно, хто ми, але ми переможемо», Кабанільяс здається учнем- початківцем. Путін же — зовсім інша справа. Він був співробітником КДБ при колишньому режимі; став реформатором при першому всенародно обраному мері Санкт-Петербурга Анатолію Собчаку; потім керівником ФСБ (наступниці КДБ); при новому режимі зайняв посаду прем’єр-міністра Бориса Єльцина та перетворився на автократа за часів демократії, що нагадує найдавніший із російських режимів.
Популярність Путіна серед росіян висока. Перед ним нездатне встояти жодне опитування громадської думки або дослідження настроїв у суспільстві напередодні виборів. Але як це було і з Талейраном, фігура Путіна породжує сильні розбіжності серед парафіян. Для одних він — аморальний і корумпований, тоді як шанувальники Путіна вважають, що в нього холодний і гострий розум, який він невпинно використовує на благо інтересів Росії. Саме в цьому полягає причина того, що Путін і Талейран схожі у своїй феноменальній здатності наживати ворогів, хоча — що правда, те правда, — володіють вони і іншим даром: перетворювати в результаті своїх колишніх ворогів на друзів.
Причини популярності Путіна серед росіян аж ніяк не є якоюсь загадкою. Михайло Горбачов — радянський лідер, який зняв перший камінь старого режиму, і Борис Єльцин, який заклав як посткомуністичний керівник перший камінь режиму нового, були популярні на Заході, що вітав руйнації, і зовсім непопулярні серед свого народу, якому і довелося платити за рахунками за ці руйнації. З Путіним все навпаки: він популярний усередині країни, населення якої позитивно сприймає його політику жорсткої руки та покращання економічної ситуації, але непопулярний у Європі, яка нишком критикує автократію, здійснюваний тиск на Грузію або війну в Чечні. Нишком, оскільки вона, як і раніше, продовжуватиме потребувати нафти й газу, які знаходяться в руках у Путіна.
Путіна і Талейрана ріднить ще й демократія. Той, що був єпископом, говорив про свою повагу до інститутів влади англійського зразка, називав себе прихильником конституційної монархії й індивідуальних свобод. Але при цьому не брав до уваги демократію. Подібне твердження на три чверті слушне і для Путіна. Він говорить про демократію з невимушеністю наверненого в цю віру та не приховує свого захоплення західними інститутами держави, щоправда, за винятком іспанських мерів. Але як демократ Путін не діє.
То в чому ж полягає можлива велич Путіна? Талейран, перегравши всі ролі, які йому перепали, добився того, щоб Франція, зазнавши поразки в наполеонівських війнах, зайняла значуще місце на європейській арені. Путін, який зазнав поразки в «холодній війні», прагне до того, щоб росіяни зайняли своє місце серед сильних світу цього.
