Расова теорія російського нацизму готова

Жодним чином не втручаючись у внутрішньополітичну боротьбу в Україні, маю зауважити, що розсудлива частина російської нації згодна зі словами Юлії Тимошенко з її німецького інтерв’ю. Сказано про виступ Путіна перед Федеральними зборами: «Зверхнє ставлення до іншої країни, оголошення війни всьому світу, хвороблива віра у власну непогрішимість укупі з волаючою брехнею — це фашистська пропаганда». Вона ще сказала, що якби був живий режисер Михайло Ромм, який зняв «Звичайний фашизм», то «після промови Путіна він міг би доповнити свій фільм новими сценами».

Цей фільм, хоча й не безперечний, треба дивитися в ранньому віці. Із власного досвіду знаю, що він формує стійкий естетичний імунітет до тоталітаризму, хоч би якими словами він користувався, — расовою перевагою чи побудовою комунізму. Тим паче, що російський нацизм — саме нацизм — обійшовся без гри в інтелектуалізм.

Расова теорія російського нацизму готова. Вона відповідає рівню мас-культу, й тому не потребує обґрунтувань розумників-ідеологів. Недолюдей там немає. Навіщо? Вороги Росії — фашисти. А фашистською є будь-яка нація, що дозволяє собі національну самосвідомість і її прояв. Будь-яка, а не лише ближня. Будь-яка національна інакшість по відношенню до росіян — фашизм.

Усе це вже було. У циклічній російській історії немає паралелей. У ній є тотожність. Наведу кілька цитат:

«Сини мої! Пам’ятайте це. Мене не буде, але з кращого життя я бачитиму, чи такі ви росіяни, якими бути повинні. — Не заражайтеся безгуздістю Заходу — це бридка, помийна яма, від якої, крім смороду, нічого не почуєте. Не вірте західним мудруванням; вони ні вас, і нікого до добра не доведуть».

«Чи не краще красива молодість Росії за дряхлу, гнилу старість Західної Європи? Вона 50 років шукає досконалості, й чи знайшла її? — Тоді як ми спокійні й щасливі під правлінням наших добрих Государів, які можуть інколи помилятися й помиляються, але завжди бажають нам добра».

«У нашій Росії повинні вчені поступати, як аптекарі, що володіють і благотворними, цілющими засобами, й отрутами, — і відпускати ученість лише за рецептом уряду».

«Іноземці — це гади, яких Росія відігріває своїм сонечком, а як відігріє, то вони виповзуть і її ж кусають».

Це все із нотаток Леонтія Дубельта, керівника Третього відділення за Миколи Першого. Він ще відомий фразою: «Досить цієї погані, творів-то вашого Пушкіна, за життя його надруковано, щоб продовжувати ще й по смерті відшукувати невидані його творіння та друкувати їх!»

Ставлення Дубельта до всього іноземного відображає той настрій розуму, що склався в російській правлячій еліті на початок Кримської війни. Протистояння всьому світу. Отже, начебто нічого нового Путін зі своїм оточенням не вигадали. Це, з одного боку. А з другого — кожний цикл російської історії збагачується запозиченнями й власним досвідом. І зараз це синтез російського архетипу з досвідом недавнього минулого й сучасними технологічними можливостями. У результаті:

«крым скрысила россия-крыса

над миром серой массою

нависла

романтикам мерещился дракон

пришла она

и серый свой закон

установила дня за три

или четыре

легко и просто жить

в крысином мире

не ад то вовсе а чудесный сон»

Судячи з нульових санкцій, цивілізований світ досі спить. Називати речі своїми іменам просто не хочеться. А, крім того, в усьому світі приведена в дію найпотужніша пропагандистська система Путіна, що базується на підкупі політиків, учених, журналістів, бізнесменів і мобілізації російської діаспори. Не часи ж Дубельта на дворі, не Кримська війна на порозі.

Проте не варто захоплюватися. Ще за радянських часів відторгнення й неприйняття викликали в мене довгі інтелігентські розмови й багатослівні самопублікації, що викривають радянську брехню й нікчемність агітпропу. Люди займалися цим роками в самовдоволенні й самомилуванні, поступово деградуючи.

Два найяскравіші приклади. Тексти Сахарова нині, звісно, виглядають дивно, але він ніколи не опускався до дешевого самоствердження й розвивався разом зі своїм часом. Ще за часів Першого з’їзду стало зрозуміло, що він навіть обігнав час, став на голову вищим за всіх, хто був поруч і присягався його ім’ям.

Викривальний пафос Солженіцина виродився у «Двісті років разом». Мені пропонували написати рецензію. Я відмовився — рецензувати абсолютно пустий текст означало вводити його в культурний контекст, на що він абсолютно не заслуговував. Це неіснуюча не рецензована книжка.

І приклад на всі часи: «Харизми викривання в мене немає». Так казав протоієрей Олександр Мень, чим і являв особливу небезпеку для системи, що ніколи не помиляється у виборі жертв. Зарубали сокирою, вбивць не знайшли. З Солженіциним у процесі свого оновлення й посилення вона вчинила зовсім інакше.

Зараз багатьом здається, що агітпроп, очолюваний особисто Путіним, — цар-фюрер не потерпить поряд із собою не лише Рема, а й Геббельса з Розенбергом — остаточно деградував і над ним можна лише знущатися. Це не так. Агітпроп узяв нову висоту  й по-справжньому опанував маси. І тому зараз найрозумніше — створювати простори вільні від нього, аналізувати, але не дискутувати. Та й аналізом не варто захоплюватися — усе й так зрозуміло.

Тому я знову повторюю давно сформульований і, на жаль, постійно поповнюваний перелік заходів, які, на мій погляд, необхідні, щоб вивести Росію з історичного циклізму, покласти край вічному обертанню від поверхневої модернізації до параноїдальної ізоляції. Начебто утопія, але уявлення про ідеальне необхідні, щоб не заплутатися в реальності, не опуститися до пустопорожнього викривання. Або до співпраці в поліпшенні наявної системи під виглядом її критики. Жодних малих справ. Починати треба не з малого, а з головного.

А головне — ось це:

►реформування політичної системи: скасування законів про референдум, про політичні партії, про призначення губернаторів, про скасування виборів в округах, зміна всієї виборчої системи з метою гарантувати рівноправну політичну конкуренцію;

►відновлення цивілізованої партійної системи, припинення неототалітарного руйнування держави й приватизації влади нинішнім правлячим угрупованням, подолання наслідків нинішньої — земляцької й кланової — кадрової політики;

►перегляд кримінального законодавства в тому, що стосується політичних переслідувань при чіткому і обмежувально-конкретному визначенні політичного екстремізму;

►перегляд кримінальних справ, пов’язаних з державним рейдерством і політичними переслідуваннями бізнесменів, громадських діячів, учених, широка амністія й створення умов для повернення до Росії політичних емігрантів;

►реальні гарантії прав і свобод громадян, згода на міжнародний моніторинг цієї сфери;

►адміністративна, військова й судова реформи, створення нових збройних сил, нових силових відомств;

►відновлення єдиного правового простору на всій території країни;

►незалежне розслідування за участю міжнародних експертів і спостерігачів терористичних актів, починаючи з вибухів будинків 1999 року, політичних вбивств і загадкових смертей;

►незалежне розслідування всіх сторін діяльності нинішньої влади, відмова як від масових люстрацій за списковою ознакою, так і від індивідуальних гарантій непідсудності;

►початок широкої суспільної дискусії про економічний розвиток країни;

►вироблення нової концепції зовнішньої політики Росії та її активне й ефективне здійснення: відмова від статусу наддержави на користь цивілізаційної солідарності з провідними світовими державами, вихід з гонки озброєнь, інтернаціоналізація природних ресурсів Росії;

►безумовна й беззастережна відмова від визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії, відновлення добросусідських відносин з Грузією й іншими сусідами;

►відмова від анексії Криму й повернення його Україні;

►відмова від концепції пострадянського простору як сфери домінування Росії.