Реформація для ісламу

Ім’я британського письменника індо-пакистанського походження Салмана Рушді відоме в усьому світі, причому не тільки літературознавцям. Його книжку «Сатанинські вірші» радикальні ісламісти визнали богохульною, в 1989 році духовний лідер Ірану аятола Хомейні закликав вбити письменника, за його голову обіцяли нагороду в розмірі $2,8 млн. Не так давно попередній президент Ірану Мохаммад Хатамі заявив, що «справа Рушді має вважатися закритою», але абсолютно очевидно, що й зараз письменник не може вважати себе в безпеці. Вимушений ховатися багато років, Рушді продовжував писати. Його нова книжка увійшла до списку кандидатів на престижну Букерівську премію. У романі «Клоун Шалімар» розповідається про хлопчика з Кашміра, якого радикальний мулла перетворює на ісламського терориста. Сьогодні ми представляємо вам думку Салмана Рушді про те, що заважає покласти край ісламському екстремізму.

Сер Ікбал Сакрані, голова Ради мусульман Великої Британії, заявив, що виконавцями терактів 7 липня в Лондоні стали «наші діти»: на моїй пам’яті це перший випадок, коли будь-хто з британських мусульман визнав відповідальність усієї общини за злодіяння, скоєні її окремими членами. Сакрані не перекладав відповідальність на зовнішньополітичний курс США або «ісламофобію»: він назвав теракти «найсерйознішим викликом» ісламській общині.

Але пригадаймо: в 1989 році саме ця людина заявляла, що «смерть, мабуть, дуже м’яке покарання» для автора «Сатанинських віршів». Рішення Тоні Блера посвятити його в лицарі та висунути на перший план як представника «традиційного», «помірного» ісламу свідчить або про прихильність нинішнього уряду своєрідній «політиці заспокоєння» в релігійній сфері, або про те, що вибір у пана Блера вкрай невеликий... Очолювана Сакрані організація бойкотувала церемонію пам’яті жертв Голокосту з нагоди 60-ї річниці визволення Освенціму. Якщо сер Ікбал Сакрані — кращий зразок «доброго мусульманина», який може запропонувати нам пан Блер, справи в нас поганенькі.

Приклад із Сакрані наочно ілюструє недоліки стратегії уряду, що орієнтується на прихильників традиційного, але, по суті, ортодоксального ісламу в боротьбі з мусульманським радикалізмом. Традиційний іслам — широке поняття: серед його прихильників, безсумнівно, є мільйони терпимих, цивілізованих людей, але є серед них і чимало таких, хто дотримується допотопних поглядів на права жінок, вважає гомосексуалізм богомерзенним явищем, сповідує побутовий антисемітизм і — про це треба заявити прямо, — якщо йдеться про представників мусульманської діаспори, багато в чому не сприймає інших культур (християнську, індуїстську, єврейську) країн, у яких ця діаспора існує.

У Лідсі — а саме там жили кілька камікадзе, які здійснили теракти в Лондоні, — прихильники традиційного ісламу живуть відособленим, інтравертним життям: по суті, вони йдуть у добровільну сегрегацію від іншого населення. Деякі з молодиків, які виросли в цьому відгородженому, на зразок осадженої фортеці світі, здійснили непробачне — перейшли етичний рубіж і звалили на спину рюкзаки зі смертоносним вантажем. Можливо, невдоволення, що штовхнуло цих молодих людей на терор, коріниться в неприйнятті ними подій в Іраку або інших країнах, але замкнені общини, у яких живуть деякі прихильники традиційного ісламу на Заході, — найсприятливіший ґрунт для зрощення подібного.

Сьогодні мусульманам необхідно подолати рамки традиції, їм потрібен насправді реформістський рух, здатний адаптувати основоположні концепції ісламу до реалій сучасної епохи, — своєрідна мусульманська Реформація. Саме вона здатна протистояти не лише ідеологам джихаду, а й затхлій, задушливій атмосфері традиціоналістського віровчення, прорубати вікно, через яке в замкнений простір мусульманських общин увірветься такий необхідний їм свіжий вітер.

Було б дуже добре, якби цю ідею підтримали уряди та громадські лідери мусульман в ісламському світі й за його межами, адже для створення і розвитку такого реформістського руху насамперед знадобляться нові підходи до проблем освіти, чиї результати, можливо, позначаться лише років через 20, і нова наука, здатна замінити диктат буквалізму та вузьколобий догматизм, що панують сьогодні в ісламській думці.

Для початку мусульманам треба надати можливість вивчати священну книгу їхньої релігії як явище історичне, а не надприродне, що стоїть над історією. Безсумнівно, великий інтерес у будь-якого мусульманина має викликати той факт, що іслам — єдина релігія, чиє народження можна точно датувати, чиє коріння не овіяне легендами, а підтверджене фактами. Коран з’явився в епоху гігантських змін в арабському світі, в VII столітті нашої ери, коли на зміну культурі кочовиків, де панував матріархат, прийшов патріархальний устрій осілих поселень. Мухаммед, будучи сиротою, на собі відчув труднощі, пов’язані з цими змінами, і Коран цілком можна сприймати як довід на користь цінностей матріархату в новому патріархальному світі, консервативну ідею, що набула революційного звучання через свою привабливість для тих, кого знедолив новий устрій, — бідняків, безправних і, до речі, сиріт.

Крім того, Мухаммед був успішним торговцем і в ході своїх мандрівок почув у пустелі від прихильників християнства — несторіан — їхню версію Біблії, якої Коран ретельно дотримується (зокрема, за Кораном, Христос народився в пустельному оазисі під пальмою). Як же цікаво буде мусульманам всього світу дізнатися, наскільки їхня священна книга є продуктом конкретної епохи та конкретного регіону і наскільки глибоко в ній позначився особистий досвід Пророка!

Однак мало кому з мусульман дозволено вивчати священну книгу з цього погляду. Наполягання ісламського духовенства на тому, що текст Корану — непогрішне слово Боже без якого-небудь впливу людського розуму, практично унеможливлює будь-які науково-аналітичні дискусії про його зміст. Справді, з якого дива Богу враховувати соціально-економічні реалії Аравії VII століття? І яким чином може бути причетна біографія Пророка до послання, яке Бог вклав у його вуста?

Відмова традиціоналістів обговорювати історичні реалії ллє воду на млин ісламофашистів, дозволяючи їм тримати іслам в полоні власних твердокамінних переконань і непогрішних «абсолютних істин». Якщо ж Коран розглядатимуть як «документ епохи», це дозволить тлумачити його по-новому, відповідно до реалій подальших епох. Закони, сформульовані в VII столітті, нарешті зможуть поступитися місцем потребам XXI століття. Саме з визнання того факту, що будь-які ідеї, хай і священні, повинні пристосуватися до змінених умов, і повинна розпочатися ісламська Реформація.

Широта кругозору нерозривно пов’язана з терпимістю, а прислухання до інших думок — неодмінна умова для миру. Саме таким чином треба прийняти «найсерйозніший виклик» терористів. Чи здатен сер Ікбал Сакрані й іже з ним визнати необхідність модернізації ісламу? Якщо так, то вони справді допоможуть вирішити проблему. А якщо ні, то вони так і залишаться «традиційним» елементом самої проблеми.