Реформи у стилі МВФ

Десять років тому російський парламент намагався оголосити імпічмент тодішньому президенту країни Борису Єльцину. Це послугувало поштовхом періоду нестабільності та боротьби, яка закінчилася сім місяців по тому, після того як президент Борис Єльцин віддав наказ танкам відкрити вогонь по Думі. Перемога Єльцина позначила сили, які керували Росією та визначали економічну політику країни. Однак чи було вжито правильних економічних заходів?

Здавалося, що перехід від комунізму до капіталізму після 1991 року принесе Росії небачене процвітання. Але цього не сталося. До моменту серпневої кризи 1998 року виробництво у країні скоротилося майже вдвічі, а рівень бідності збільшився з 2% до 40% населення.

Відтоді досягнення Росії є вельми значними, однак її ВВП залишається на 30% нижче показників 1990 року. При річному зростанні 4% Росії знадобиться не одне десятиріччя, щоб досягнути рівня економіки до падіння комунізму.

Перехід, що триває два десятиріччя, впродовж яких бідність і нерівність стрімко зросли, в той час як окремі громадяни казково розбагатіли, не можна назвати перемогою капіталізму або демократії. Більш того, довгострокові прогнози невтішні: як зберегти темпи зростання, якщо інвестиції не перевищують 10% від рівня 1990 року, навіть якщо ці інвестиції краще розподілено?

Неоліберали — прихильники рекомендацій МВФ — зараз намагаються оголосити про запізнілу перемогу. На їхню думку, період спаду до 1998 року відображав уповільнений процес реформ, рубльова криза, нарешті, підштовхнула власті до дії, а одужання економіки намітилося після того як уряд здійснив радикальні реформи.

Однак реальне пояснення набагато простіше і полягає в наступному. До 1998 року рубль був переоцінений, що унеможливлювало конкуренцію російських виробників з імпортом. МВФ не хотів допустити девальвації у Росії і давав їй мільярди доларів для підтримки завищеного валютного курсу. МВФ та Американське казначейство побоювалися, що будь-які зміни знову запустять хвилю інфляції, бо на той момент практично були відсутні надлишкові виробничі потужності.

Це визнання свідчить, що ці офіційні особи ясно усвідомлювали, що їхня політика лише за кілька років зруйнувала майже половину російської економічної потужності — такого руйнування не завдали навіть нацисти. Вони не звертали уваги на мікроекономічні дані, які свідчили, що країна мала надлишкові виробничі потужності. Так само чиновники МВФ ігнорували аналітичні звіти Світового банку, котрі вказували на те, що нові кредити МВФ не відновлять зростання економіки, а лише призведуть країну до боргового болота.

Результат було легко передбачити: дефолт 1998 року не допоміг відновити економіку, але інфляція принесла позитивні результати. Виявилося, що існували величезні надлишкові виробничі потужності, навіть у розпал фінансової кризи почалося витиснення імпорту. У рік девальвації імпорт впав майже на 50%, оскільки споживачі були змушені купувати продукти, одяг та інші товари російського виробництва.

Пізніше високі світові ціни на нафту послугували новим поштовхом для зростання економіки, вони дозволили створити фонди для інвестицій та розвитку. Було встановлено контроль над капіталом — неоліберальне опудало, — і внутрішні інвестори знаходили можливості для інвестицій всередині країни, а не в Нью-Йорку, на Кіпрі або на Березі Слонової Кістки.

Так, ринкова економіка може слугувати стимулом для створення багатства. На жаль, за минулі роки реформ у стилі МВФ ринкова економіка з високими процентними ставками, незаконною приватизацією, неякісним корпоративним управлінням та лібералізацією фондового ринку стали поштовхом лише для розграбування майна. Зростання сталося зі зміною економічного середовища. Але це — зміни, які Росія здійснила сама за себе.

Реформістський парламент, обраний у грудні 1999 року, в тандемі з адміністрацією президента Путіна знизив податки, реанімував судову систему, дозволив право приватної власності на землю і ухвалив нові закони про банківську діяльність. Це — позитивні реформи, але вони не пояснюють посткризове зростання економіки, яке почалося до того, як цих заходів було вжито. Справді, навіть у розпал дефолту та девальвації і попри те, що ефект девальвації позначається через 12 — 18 місяців, до кінця 1999 року економіка Росії зростала на 5,4% щорічно.

У довгостроковому плані слід звертати увагу не тільки на зростання економіки, але й на те, яке суспільство створюється внаслідок реформ. Російські так звані реформатори не звертали уваги на величезну концентрацію капіталу в 90-і роки, поки такий капітал давав зростання економіки.

Однак існує інший погляд на ринкову економіку, що грунтується на справедливості та використовує силу ринку для того, щоб створити добробут не тільки для обраних, але й для всього суспільства. Не дивно, що трансформація російської економіки не досягла цієї мети. Парадокс полягав у тому, що погляд перших російських реформаторів на економіку був таким пишномовним та ідеологізованим, що вони не впоралися навіть iз вузьким завданням: викликати економічне зростання. Відверта стагнація економіки — це єдине їхнє досягнення. Цю історію не переписати.