Республіка, якої немає

В офісі українського товариства культури в Бендерах «Вітчизна» щодня — багатолюддя. Це придністровці оформляють українське громадянство. Річ у тому, що паспорти невизнаної Придністровської Молдавської Республіки за її межами не вважаються законними документами, тож громадянину ПМР для того, щоб легітимізуватись, слід оформити російське, українське або ж молдавське громадянство. Якщо він хоче мати українське, мусить посвідчити документально, що хтось із його батьків, дід чи баба є громадянами України. «Вітчизна» та інші українські товариства добровільно взяли на себе обов’язки помічників українського консульства у Молдові: консультують придністровців, приймають від них документи, відправляють їх за призначенням тощо. Вже понад 100 тис. жителів цієї території отримали українські паспорти, а бажаючих не меншає. Серед претендентів на українське громадянство, як правило, особи працездатного віку, котрі розраховують знайти в Україні роботу, продовжити навчання. Бо в ПМР для них через безробіття, низькі заробітки, соціальну незахищеність немає перспективи.

Мандрівку містом із екскурсами в історію продовжує голова Товариства українців Придністров’я Леонід Ткачук. Він — особистість непересічна. Був капітаном річкового судна, займав ключову посаду в партійних органах Бендер, п’ять разів поспіль обирався депутатом Бендерської міської ради, одне скликання був її головою. Його знає і поважає все Придністров’я. Він знає про цей край усе: тутешніх людей, похмурі й світлі сторінки минулого та сьогодення. Як мені здалося, він бачить навіть майбутнє цієї землі. Після розмови з ним я збагнув, що Придністров’я й Україна багато у чому схожі: території обох — континентальне роздоріжжя, яблуко розбрату між кількома геополітичними силами. Цей багатий край пережив війни, повстання, пограбування. Спочатку він перебував під рукою галицько-волинських князів, потім перейшов до молдавських володарів, згодом його захопили на 300 років турки, яких витіснив російський двоголовий орел і панував там століття. Під час громадянської війни в Росії сюди ввійшли румуни, потім ця територія увійшла до складу УРСР, а ще пізніше — до Молдавської РСР. Тоді місцеве населення на 60% складалося з українців. За півстоліття перебування у великому багатонаціональному радянському котлі воно невпізнанно змінило свою структуру, розділившись на чотири частини: по 30% (приблизно по 250 тис. осіб) припадає на українців, росіян, молдаван, решта — болгари, гагаузи, євреї та інші. Усі разом вони — нова історична спільнота: народ Придністров’я, який має свою історію, менталітет, звичаї...

Минаємо блок-пост російських миротворців, розташований біля мосту через Дністер. Під маскувальною сіткою видно обриси кількох бронемашин із зачохленими кулеметами, солдати у повному спорядженні пильно стежать за навколишнім рухом, підозріле авто можуть зупинити й обшукати. Цей військовий об’єкт — головна ознака Придністров’я, можна сказати, його герб. Або ж тавро, яке свідчить і про спірність цієї території, і про невизначеність її статусу, і про те, що загроза нової війни ще не минула. Не можу відірвати погляду від цього мілітаристичного видовища.

З чого почався конфлікт? Звичайно, зі слова. Необережного, безвідповідального, нерозумного, злого. Пробудження національної самосвідомості — справа свята, але хто сказав, що це треба робити, застосовуючи насильство? В цьому процесі слід було використовувати, образно кажучи, скальпель, проте офіційний Кишинів узяв дубину, котра, як відомо, має два кінці. 31 серпня 1989 року Верховна Рада Молдавської РСР ухвалила закон «Про функціонування мов на території Молдавської РСР», який передбачав адміністративну відповідальність за користування іншими мовами. Атестаційні комісії щодо перевірки знання молдавської мови держслужбовцями по суті перетворилися на органи з виявлення осіб, нелояльних до нового владного режиму. Росіяни, українці, болгари, гагаузи і навіть молдавани були шоковані цією новацією. Так почалося національне відродження у Молдові. Цей рух мав свої місцеві особливості. Якщо в Україні подібний процес попервах можна було назвати українізацією, то в Молдові — румунізацією, хоча ця держава і її народ набагато древніші від румунського. Дуже прикро, що українство Молдови, яке налічувало на той час понад півмільйона осіб і тільки-но почало організовуватись, розкололося. Одна частина стала підтримувати офіційний Кишинів, звинувачуючи решту в сепаратизмі. Ті ж українці, які жили в Придністров’ї, були ображені на своїх братів за надто вірнопідданську позицію. «Ми просили їх не втручатися у ці події, проте вони не дослухалися до наших порад...» — говорить Леонід Ткачук.

2 вересня 1990 року в Тирасполі відбувся з’їзд депутатів сільських, селищних міських, районних рад, парламенту Молдови, який проголосив Придністровську Молдавську Республіку. Українській, російській та молдавській мовам було надано статус державних. 25 серпня 1991 року Верховна Рада ПМР ухвалює Декларацію про незалежність. А через чотири дні делегація ПМР на чолі з Ігорем Смирновим прибула до Києва з наміром просити Верховну Раду ухвалити рішення про включення ПМР до складу України. За однією з версій, гостей із Придністров’я спочатку прийняв тодішній голова комітету ВР із міжнародних відносин Дмитро Павличко, який, як розповідають придністровці, підтримав їхню ідею і став її просувати коридорами влади. Проте Леонід Кравчук (тодішній голова ВР України) її не сприйняв. Далі сталося щось таке, від чого, наприклад, мені дуже соромно. За дзвінком із якогось дуже високого столичного кабінету до Києва прибули молдавські правоохоронці і заарештували придністровську делегацію. Вочевидь, тодішнє керівництво України побоялося псувати стосунки з Кишиневом та Румунією і створювати ще один прецедент сепаратизму. Тобто українська влада виміняла долю 250 тис. українців і майже мільйона жителів Придністров’я на добрі стосунки з Молдовою, на цілісність своєї держави та спокій на її кордонах. Може, й справді не слід було тоді в інтересах європейської безпеки приймати пропозицію придністровців, але чому керівництво вже незалежної України не зробило жорстких заяв щодо порушення прав українців? Москва теж не вживала ніяких дипломатичних заходів, аби припинити роздмухування конфлікту, чомусь мовчки спостерігала за тим, що відбувається в регіоні, Європа. Це спровокувало ще більшу розгнузданість офіційного Кишинева стосовно мешканців Придністров’я. Наприкінці 1991-го — на початку 1992 року стали зникати активісти ПМР: голови та депутати сільських і селищних рад. Згодом їхні понівечені до невпізнання трупи знаходили в лісосмугах, лісах, на узбіччях доріг. 19 червня 1992 року молдовські спецназівці зробили спробу захопити Бендери. Їм чинили опір загони ополченців, гвардійців республіки, чорноморських козаків, УНА-УНСО. Прикро, що українці воювали на обох боках конфлікту. Так, як це неодноразово траплялося в нашій історії. Чому? Мабуть тому, що обов’язок, службовий запал завжди брали гору над національними почуттями...

Холодна війна між Придністров’ям і Молдовою триває й досі. Немає сил і часу переповідати, що сказав за цей час Кишинів на адресу Тирасполя і що той відповів. Переговори давно зайшли в глухий кут. Цілком очевидно, що ні Америка, ні ЄС, ні Росія з Україною теж не знають, як розв’язати цей регіональний ребус. Що й перетворює Придністров’я на забуту Богом і людством територію, резервацію майже у центрі Європи — «Придністровська Молдавська резервація» (ПМР). Триває економічна блокада з боку Молдови. І досі не налагоджено стабільний рух залізничного транспорту в бік України. Інвестори через невизначеність статусу ПМР бояться вкладати кошти в її економіку. Місцеве населення, третину якого становлять українці, страждає через невпевненість у завтрашньому дні, безробіття, бідність, безпросвітність. Схоже, цивілізований демократичний світ, зокрема й Україна, покинули їх напризволяще.