Румунська революція, 20 років потому
Напередодні війни в Іраку Пол Вулфовіц, котрий був тоді заступником міністра оборони, любив проводити аналогії зі скиненням диктатора Ніколае Чаушеску в Румунії. Він визнавав, що Сполучені Штати не вторгалися до Румунії, а позаяк радянський лідер Михайло Горбачов дивився на те, що відбувається там, доволі великодушно (і не спрямував до цієї країни радянські війська), румуни звільнили себе самі.
Та йому, як і багатьом американцям, дуже привабливим здався приклад країни, де було повалено всемогутнього, на око, диктатора — й держава при цьому не розповзлася по швах. Ба більше, вона перетворилася на демократію, на взірець економічного зростання і стала членом ЄС і НАТО.
Сьогодні, коли ми відзначаємо 20-ту річницю скинення Чаушеску, яке відбулося 22 грудня 1989 року, нам варто пригадати чудову історію успіху Румунії, уроки якої цілком можна використати для американської зовнішньої політики в Іраку, Афганістані й інших місцях.
По-перше, Америка має бути сильною — у військовому плані, а також в економічному й етичному. Ніхто не захоче наслідувати приклад або вступати до альянсу з країною, яка нездатна захиститися від ворогів, забезпечити хороше життя власному народу і з гордо піднесеною головою дійти до Судного дня.
Країни, як і люди, прагнуть ототожнювати себе з переможцями. 1989 року румуни побачили, що Америка й Західна Європа сильні у військовому плані, володіють процвітаючою економікою й викликають захват в етичному плані. Вони були недосконалі, але все-таки кращі, ніж радянський світ.
По-друге, націоналізм зазвичай бере гору над ідеологією. Для Америки холодна війна була битвою «вільного світу проти комунізму». Для Румунії це була «Росія (Радянський Союз) проти нас (Румунія)».
Американці, чий загальнонаціональний міф грунтується на ідеології (демократія і свобода), а не національній приналежності, недооцінюють силу націоналізму, яка стимулює і спонукає до дії інші народи. Це показав В’єтнам. Італійці вірять й демократію (і цінують свободу — навіть від швидкісних обмежень на дорогах) так само, як американці. Проте вони ідентифікують свою країну не за її політичної системою, а за історією, культурою та мовою. І це норма для всього світу.
По-третє, державне розбудова й просування демократії — це не одне й те саме. На відміну від Афганістану, післяреволюційна влада в Румунії володіла більш ніж достатніми можливостями для управління всією країною. Так чи інак, але її державні органи, включаючи спецслужби, мали забагато влади — на думку багатьох румунів.
І, на відміну від Іраку, де для Америки головним пріоритетом стало усунення від влади вірних бійців саддамівського режиму, колишні комуністи в Румунії дотепер зберігають силу та вплив. У попередні два десятиріччя країні довелося займатися побудовою демократії, але не нових органів державної влади.
По-четверте, велике значення мають і цілком земні матеріальні питання. Якби за сорок років комунізму прості румуни стали заможнішими, то політика 1989 року в Румунії — та й у всій Східній Європі — була б зовсім інакшою.
Достатньо поглянути на історію Росії за останні двадцять років. Економічний спад 90-х, який усі асоціювали з розпадом Радянського Союзу й тісними відносинами з США, віддалив Росію від Заходу. Через економічне зростання в рамках націоналістичної стратегії Володимира Путіна у десятиріччі, що минає (і через високі ціни на нафту), Росія віддалилася від Заходу ще більше.
По-п’яте, ми потребуємо чіткої та привабливої стратегії, аби країнам, котрі відмовляються від диктатури, демократія здавалася виграшним варіантом. Куди б ми не поїхали в Румунії, навіть останніми роками, ми чуємо, як її сьогоднішні громадяни кажуть із посмішкою: «Ми чекали американців». Частково вони говорять про історію.
Наприкінці Другої світової війни, коли до Румунії на броні російських танків прийшов комунізм, їхні батьки марно вдивлялися в небо, чекаючи, що прилетять американські та британські літаки й відведуть загрозу російського «звільнення» від нацистської «осі». 1989 року вони нетерпляче очкували, коли їм удасться возз’єднатися з Заходом. Їхнє прагнення вступити до НАТО і ЄС було найсильнішим у всій Східній Європі.
Розширення НАТО і ЄС стало за останні двадцять років найважливішим інструментом успіху в Центральній і Східній Європі. Хтось вбачає у НАТО застарілу балаканину, а в ЄС — лише оточену ореолом слави зону вільної торгівлі. Однак у Румунії на ці інститути дивляться інакше.
Що ми можемо зробити з цими уроками румунської революції?
Це буде складно, втім, спробувати варто. Від 1989-го минуло двадцять років, Америка все ще сильна у військовому плані, але потужний економічний спад 2008-2009 років ослабив нашу економічну потужність. Президент Обама працює над відновленням нашого етичного лідерства, проте політика минулого десятиріччя накладає свій негативний відбиток.
Головна проблема для тих, хто хоче скористатися уроками 1989 року як зразком для просування демократії в інших місцях, зводиться до наступного: яким має бути завершальний етап у цій партії? Румунія й решта колишніх радянських сателітів не були чимось особливим, адже вони не єдині, хто цінує демократію. Та вони були особливими у тому сенсі, що Сполучені Штати та їхні західноєвропейські союзники могли дати їм щось значне та постійне — членство у ЄС і НАТО. На відміну від багатьох іракців і афганців, румуни не рахували днів і місяців до нашого відходу. Вони хочуть, аби ми залишалися їхніми союзниками та партнерами назавжди.
Джим РОЗАПЕПЕ — колишній посол США в Румунії. Шейла Каст у минулому кореспондент ABC News. Каст працювала у Москві, Тбілісі та Східній Європі, розповідаючи глядачам про посткомуністичний перехідний період. У співавторстві вони написали книгу «Dracula Is Dead: How Romanians Survived Communism, Ended It, and Emerged Since 1989 as the New Italy» («Дракула мертвий: Як румуни пережили комунізм, покінчили з ним і відродилися після 1989 року в образі нової Італії»).
