Але, окрім питання про те, як їх реалізувати, на порядку денному залишається питання фундаментальніше — чи варто це робити взагалі. Адже якщо у Варшаві чи Братиславі, Будапешті чи Бухаресті політичні еліти й більшість громадян бачать своє майбутнє у вступі до НАТО, а в Москві Альянс більшістю й далі сприймається значною мірою як сила, котра загрожує національним інтересам Росії, то в Україні національного консенсусу з цього питання не існує. Натомість залишається невизначеність, яка аж ніяк не сприяє проведенню ефективної зовнішньої політики.Сподіваючись започаткувати серйозну аргументовану дискусію на цю тему, «День» під час візиту Хав’єра Солани до Києва провів у стінах своєї редакції своєрідну «дуель» між гарячим прибічником вступу України до НАТО, одним із керівників парламентської фракції Руху Іваном Зайцем і переконаним опонентом цієї ідеї, відомим правозахисником Володимиром Малинковичем.

Володимир Малинкович: Мене, по-перше, непокоїть однобічне висвітлення теми вступу чи невступу до НАТО у засобах масової інформації, які вважають себе демократичними, і передусім в електронних. Друге — те, що під час обговорення цієї теми фактично ігнорується думка громадян України. І, нарешті, що в дискусії з цієї проблематики дуже чітко виявляється провінціалізм і комплекс неповноцінності нашої політичної еліти, внаслідок чого використовуються однобічні чорно-білі оцінки.

Іван Заєць: Я так само незадоволений висвітленням цієї проблеми, позаяк немає достатньо публікацій аналітичного плану, які б цю проблему розкрили з усіх боків. Взагалі, я не сказав би, що є навіть однобічне висвітлення цієї проблеми. Можна сказати, що немає ніякого висвітлення. Тому я зацікавлений у тому, аби таке обговорення відбувалося.

Я вважаю, що Україна має стати членом НАТО, і її членство в Альянсі я розглядаю як елемент, ланку орієнтації на Європу, того загальноєвропейського інтеграційного процесу, в якому бере участь наша країна.

Піднімаючи цю тему, треба зважати на українське законодавство. У нашій конституції сказано, що Верховна Рада визначає засади зовнішньої та внутрішньої політики. 1993 року ВР прийняла основні напрями зовнішньої політики України, де є, зокрема, такі слова: «В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інституцій, таких, як НБСЄ (зараз — ОБСЄ. — Ред.), РПАС, НАТО, ЗЄС». У посланні Президента Верховній Раді позаминулого року, яке є офіційним документом, сказано: «Україна зосереджуватиме свою діяльність на таких пріоритетних напрямках: активізація зусиль у досягненні стратегічної мети — інтегрування у провідні європейські та євроатлантичні структури». Таким чином наша законодавча база орієнтує нас на повернення додому, до Європи. Ми це розуміємо як бажання жити європейським способом життя, тими мірками, тими стандартами, які властиві тому демократичному світові. Я хотів би, аби ми саме в такому контексті розглядали наше членство в НАТО.

В.М.: Наш шлях до Європи лежить не через НАТО. У інтерв’ю «Дню» генсек НАТО Хав’єр Солана стверджує: ці проблеми — Європейський Союз і НАТО — абсолютно різні, не пов’язані між собою. Так, нам необхідно до Європи, нам необхідно йти до Європейського Союзу. Однак нам зовсім немає необхідності йти через НАТО. І справа не тільки в законодавстві. Відбувається підміна: одне — рух до демократичної Європи обов’язково ув’язується з іншим —вступом до НАТО. І в Європі теж є противники НАТО.

Рух до Європи через НАТО перешкодить нам вирішити цілий ряд інших проблем. Є й інші аспекти діяльності НАТО, про які говорив Збігнєв Бжезінський у статті, надрукованій у жовтні минулого року. Він говорить, що НАТО необхідне для того, аби затвердити в Європі домінування США. Також він говорить, що єдиною реальною альтернативою американському пануванню є міжнародна анархія. Такий погляд лякає не лише мене, але й багатьох демократів у Європі — таких, як Гельмут Шмідт, Ріхард фон Вайцзеккер. На їхню думку, розширення НАТО всупереч волі Росії — це загострення стосунків, це утворення додаткових бар’єрів на шляху інтеграції пострадянських країн до Європи.

Європа може стати самостійною, сильною економічною структурою. До неї нам і треба входити. Можна створити цілу серію структур, які допомогли б інтегруватися до Європи, — те ж саме Чорноморське співробітництво та багато інших, так званий «вузол спагетті», запропонований сером Родріком Брейтвейтом. Варто б було прислухатися до пропозиції Гельмута Шмідта щодо прийняття Європейської Хартії безпеки. Вайцзеккер пропонує створити Раду безпеки при ОБСЄ.

І.З.: НАТО довело свою ефективність упродовж 50-річного періоду існування і є ефективною й нині. Ми бачимо, що саме вимоги НАТО до країн кандидатів на вступ дозволили Україні уникнути територіальних суперечок із сусідами, укласти відповідні угоди з Румунією, Польщею, Угорщиною, в яких територіальні питання — далеко не однозначні після 2-ї світової війни, врегульовані на рівні договірно-правових відносин. У цьому ряду стоїть і договір із Росією.

Коли була аварія в Харкові, НАТО нам надало насоси, і ми скоротили терміни ліквідації аварії. Треба сказати й про співпрацю зі спільного планування в управлінні надзвичайними, кризовими ситуаціями.

НАТО прагне створення Європи без розподільчих ліній, ліквідації поділу континенту в результаті ялтинських угод. Було дві лінії розподілу Європи. Перша проходила межею протистояння НАТО і Варшавського договору, друга — кордоном колишнього Радянського Союзу. Розширюючися, НАТО ліквідує цю першу лінію, а із запрошенням Естонії до Європейського Союзу чи котроїсь із балтійських держав до НАТО буде ліквідовано й другу лінію.

Наш внесок у НАТО теж може бути великим — перше — це стабільність у регіоні. Ми ж погоджуємося жити за європейськими стандартами. Ми їх позбавляємо страху від нас.

Я не оцінюю так уже песимістично наші можливості у військовій сфері. Ми можемо співробітничати і в науково-технічній сфері. У нас є багато технологій, які могли б доповнити якісь можливості Європи в цілому.

Нейтральні держави — Австрія, Швейцарія — приєдналися до програми «Партнерство заради миру», тобто ніхто сьогодні в Європі не хоче стояти осторонь створення європейської системи безпеки.

Я вважаю, що розширення НАТО — це розширення зони миру та безпеки, зони співробітництва.

Україна не може бути якимось винятком у цих питаннях. 11 держав Центральної Європи подали заявки і йдуть в одному напрямку, а Україна — в іншому?

Україна мусить стати членом НАТО. Та ми при цьому маємо жорстко захищати свої інтереси, ставити питання про військово-технічне співробітництво. Ми не можемо допустити знищення високих технологій в Україні. Проте якщо ми не продемонструємо волі сприйняти норми демократії, ніхто ніколи не використає Україну для транспортування енергоносіїв, ніхто тут не створюватиме транспортних магістралей.

В.М.: Те що НАТО сьогодні необхідне — це дуже спірне питання. Вона виникла 1949 року, в часи «холодної війни», коли неймовірно агресивна політика проводилася Сталіним і Радянським Союзом, і потреба в захисті демократії від того СРСР була безперечною. Нині ж зовсім інша ситуація — загрози зі Сходу для Європи немає. Ми перебуваємо на обширах між Росією і Заходом. Я вважаю, що наслідки вступу до НАТО будуть тисячократно небезпечнішими для життєвого рівня та стабільності в Україні, ніж уся та допомога, яку Україна отримує. Нам треба продовжувати рухатися в Європу, але разом із Росією. А в разі вступу України до НАТО постраждають передусім небайдужі нам українсько-російські стосунки.

Для мене істотним є те, що Росія в НАТО вступити не може — вона просто не проходить туди за габаритами. Якщо Росія буде існувати як самостійна держава, то її нинішні відносини з Україною у разі вступу України до НАТО різко зміняться. Не буде більше прозорих кордонів. Росії доведеться мілітаризувати свої кордони проти блоку, який протистоїть, — оскільки, що б ми не говорили, блок НАТО націлений передусім проти Росії. Виникнуть нові проблеми з «трубою», буде нова реструктуризація українського боргу Росії, але вже не на нашу користь, відбудеться за допомогою певних російських структур активізація тих політичних сил в Україні, які настроєні на союз із Росією — адже не менше ніж 25—26 відсотків готові з’єднатися з Росією в одну державу. Виникнуть конфлікти, а це нам не потрібно.

Безумовно, розширення НАТО непокоїть Росію, підігріває імперські, реваншистські настрої в Росії і заганяє Москву в кут. Ось цього, мені здається, й не треба робити. І тому вступ до НАТО для нас, України, небезпечний, він може поховати й Україну, і Росію.

І.З.: Не можна не бачити того співробітництва, яке відбувається між Росією та НАТО. Не можна говорити про те, що російська політична еліта справді так стурбована розширенням НАТО. Факти спростовують цю тезу й свідчать, що російська еліта використовує фактор НАТО для внутрішньої боротьби. Росія переконалася, що глуха антизахідна позиція ніякого добра Москві не несе. Залишилася лише міфологія, породжена великим страхом. Я переконаний, що коли б тепер Україна подала заявку до НАТО — а Київ неспроможний зробити це лиш через те, що керівництво країни не адекватно оцінює ситуацію в Європі та українсько-російські відносини, — то Росія дуже швидко призвичаїлася б до цієї думки. Я бачу перспективи для російської держави лише в тому випадку, коли вона буде європеїзуватися, наближатися до Заходу, цей вектор співпадає з українським. Тому я б не переоцінював великої небезпеки російського чинника. Стабільність в Україні вигідна й Росії.

Уже підписано Основоположний акт Росія-НАТО, є тісна співпраця з НАТО у колишній Югославії. НАТО трансформується із суто військової організації у військово-політичну, що — при одночасному зменшенні військової компоненти — розширяє зони свого впливу і перетворюється на провідний елемент системи європейської безпеки.