Слов'янські брати за доцільнiстю

Іронія плакату полягає в тому, що бомбардують саме сербів, а намагається їм допомагати, принаймні на словах, Росія. А отже, боятися, начебто, мають серби, але вони просять, щоб не боялися росіяни. У Сербії також популярним стало говорити, що разом iз росіянами нас, мовляв, 300 млн. Хоча, якщо говорити точно, то разом росіян та сербів 160 млн. Але не в цифрі справа, а в пропорції. Себто — 150 млн. росіян та 10 млн. сербів. Проте серби затирають, так би мовити, цю пропорцію, наголошуючи на слові «разом» та на загальній цифрі. І в такий спосіб іронічно дають зрозуміти, що меншими, і не лише чисельно, стосовно Росії, вони себе не вважають.

Але почуття гумору полишило депутатів Народної скупщини — парламенту Югославії, коли цього тижня в понеділок вони більшістю голосів проголосували за приєднання Югославії до союзу Росії та Білорусі. Несподівано на порозі XXI століття у повітрі запахло ідеями XIX сторіччя. А саме — ідеями панславізму, слов'янського братерства, православного союзництва і такого іншого. На цих ідеях особливо акцентують крайні праві та ліві. Причому як у Москві, так і в Белграді.

Це дивне поняття є плодом «червоно-коричневого» союзу комуністів і неофашистів, очолюваних Геннадієм Селезньовим, спікером російської Думи, в якій домінують комуністи, та підозрюваним у скоєнні воєнних злочинів Воїславом Шешелем, віце-прем'єр-міністром Сербії й лідером Радикальної партії. По-перше, те, що залишилося від колишньої Югославії, не має жодного сантиметра спільного кордону з Росією. Вони розділені Румунією та Україною. Окрім цього, сам російсько-білоруський союз, заснований 1997 року, існує лише на папері. По-друге, підтримувана російським прем'єр-міністром Євгеном Примаковим ідея слов'янського союзу за участю Югославії, була мрією авторитарного білоруського президента Олександра Лукашенка, який хоче здобути більше влади не в Мінську, а в Москві.

Концепція слов'янського союзу не дуже захопила тверезіших чиновників російського міністерства закордонних справ. Вони подякували Белградові за пропозицію і заявили, що розглянуть її. Однак ця ідея знайшла відгук серед реакціонерів і тих, хто тужить за минулим. Так, на православний Великдень вийшов із періоду мовчанки російський письменник Олександр Солженіцин, засудивши політику НАТО й жодним словом не згадавши сотень тисяч албанських біженців із Косово. Натомість пан Солженіцин заявив, що старий «закон джунглів» буде правити і в ХХI столітті, маючи на увазі авіаудари НАТО. Консервативна московська «Независимая газета» привітала авіаудари НАТО, які, на її думку, мають привести до тями росіян, об'єднати їх. Принаймні, вважає московський часопис, росіяни вийдуть із сплячки останніх років і зможуть визначити сферу своїх національних інтересів.

«Росія просто приречена відігравати роль великої світової держави, — пише московська «Независимая газета». — Якщо НАТО розширюється на схід, Росія просуватиметься на захід».

Від самої думки про поширення російського панславізму до берегів Адріатики перевернулися б у домовинах деякі історичні постаті, як от Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін та Iосиф Броз Тіто.

Так, Енгельс якось прореагував на проведення 1848 року першого панславістського конгресу в Празі, назвавши його контрреволюційним рухом, а також «інструментом автократії та російського батога».

1920 року, коли було засновано монархічну Югославію, посол Белграда в радянській Росії плюнув в обличчя більшовицькому лідерові Володимиру Леніну, вважаючи його ворогом панславізму. Тіто, засновникові комуністичної Югославії після закінчення II світової війни, вдалося уникнути «обіймів» Сталіна, зробивши свою країну єдиною слов'янською комуністичною державою, яка не була членом тодішнього Варшавського договору.

Парадоксально, що збудована Тіто система народної та територіальної оборони нині використовується проти НАТО, хоча вона колись зводилася саме для захисту від можливої радянської агресії проти Югославії. «Тіто ніколи не мав наміру втікати до Росії, бо він ніколи не був панславістом», — писав біограф югославського лідера.

Слободан Мілошевич також ніколи не був слов'янським націоналістом. Словенці, хорвати, боснійці, македонці також є слов'янами. Якщо Тіто тримав їх укупі, то Мілошевич спромігся зробити так, щоб усі ці народи забажали вийти зі складу південнослов'янського союзу, яким фактично й була колишня федеративна Югославія.

Саме Мілошевич є відповідальним за розпад колишньої югославської федерації, яка не була досконалим утворенням, але, очевидно, була найбільш успішною моделлю слов'янського союзу, який коли-небудь було збудовано. Цікаво, що нині, на тлі розширення НАТО на схід 40 млн. поляків та 10 млн. чехів, які також є слов'янами, вирішили остаточно вийти з-під російського панування і бачать своє майбутнє в західних структурах безпеки, в союзі з демократичною і стабільною Німеччиною та у складі Європейського Союзу, членство в якому є їхньою стратегічною метою.

Варшава та Прага вважають осіб на кшталт Лукашенка, Селезньова, Зюганова, Шешеля та Мілошевича негідниками й не поспішають приєднатися до їхньої компанії. У той-таки час як у Росії збирають добровольців, щоб воювати на Балканах за ідею слов'янського братерства, Польща почала зміцнювати свій кордон із Росією, а саме — з Калінінградською областю, для того, щоб не допустити поширення слов'янського націоналізму. Хоча чеський прем'єр-міністр Мілош Земан скритикував кампанію НАТО, прирівнявши її до поведінки «печерної людини», однак у Празі, батьківщині панславізму в Центральній Європі, нині слов'янську солідарність вважають евфемізмом великого російського шовінізму. Окрім цього, зважаючи на власні інтереси, шість років тому чехи розірвали міні-слов'янський союз із словаками.

В той час, як західні слов'яни — поляки, чехи, хорвати, словаки, словенці та боснійці — користуються латинським шрифтом та є переважно римо- католиками, всі вони стурбовані націоналізмом Москви та Белграда. Македонія та Болгарія, які використовують кирилицю і є православними, також не відгукуються на заклики до слов'янського братерства. Болгарія, яку до 1989 року називали 16-ю республікою Радянського Союзу, не палає бажанням відновити колишній статус. У минулому й тепер панславізм грунтувався не на принциповості й шляхетності, а радше на відчутті відчаю, викликаного поразками, ідеології жертовності, прагненні до помсти за програні війни: давні та нещодавні. У випадку Росії — це прагнення взяти реванш за поразку в холодній війні. А для Сербії — за поразку від турків 1389 року в Косово. Конфлікт між західниками та слов'янофілами визначає культурне і політичне життя Росії від 1840 року і є відчутним нині в кожній східно- та центральноєвропейській столиці. Однак саме прозахідно орієнтовані політики нині зазвичай виграють у тих, хто закликає до більшого авторитаризму, ізоляціонізму та слов'янського націоналізму.

«Панславістська ідеологія на сході Балкан — братерство сербів та росіян — переживає відродження. Проте я можу запевнити, що тут дуже мало людей вірять у цю ідеологію», — сказав драматург із Сараєво Дзевод Карахасан.

Невипадково, що через 150 років після першого панславістського конгресу у ліберала Джорджа Сороса, який намагається озахіднити Центральну Європу, найбільші проблеми із втілення своїх проектів громадянського суспільства виникають саме в Білорусі та Белграді. Режими Лукашенка та Мілошевича побоюються і ставляться з презирством до плюралізму, який пропонує Сорос. Проте вони є досить цинічними, щоб загорнути свою репресивну політику у форму вищого слов'янського націоналізму. Ян ТРЕЙНОР, «Гардіан», 15 квітня

Переклад Миколи СІРУКА, «День»