Спадок Гаазького трибуналу

Фінальний акорд у роботі Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в Гаазі вийшов жахливим: колишній командувач війська боснійських хорватів Слободан Праляк просто в залі суду випив ціаністий калій і невдовзі помер у лікарні. Хорватського генерала в цей день засудили до 20 років ув’язнення за воєнні злочини та злочини проти людяності, зокрема за руйнування старовинного мосту в місті Мостар (Боснія і Герцеговина), вбивства й тортури військовополонених та цивільних боснійців-мусульман.

НЕБЕЗПЕЧНА В’ЯЗНИЦЯ

Отруєння генерала Праляка — вже третє самогубство особи, що перебувала під вартою в МТКЮ.

Першим був серб Славко Докмановіч. Він обіймав посаду мера Вуковару (Хорватія), коли місто перебувало під контролем сербських сепаратистів. Ордер на його арешт був першим, виданим Гаазьким трибуналом на початку роботи суду наприкінці 1990-х. Докмановіча звинуватили, зокрема й в участі у вбивстві 264 пацієнтів вуковарської лікарні в містечку Овчара. Він своєї провини не визнав.

Заарештували та доправили в Гаагу екс-мера Вуковара внаслідок складної операції з участю спецагентів різних держав. За рік після арешту, в червні 1998 року, Славко Докмановіч наклав на себе руки: повісився на дверцятах шафи на власній краватці у своїй камері.

У березні 2006 року ще один серб, Мілан Бабич, колишній «президент» та «прем’єр-міністр» самопроголошеної Республіки Сербська Країна, що існувала на території Хорватії, також повісився в тюрмі Гаазького трибуналу. Бабич, на відміну від Докмановіча, добровільно здався в листопаді 2003 року, визнав свою провину і співпрацював зі слідством — давав покази зокрема й на югославського лідера Слободана Мілошевича. 2004 року Мілана Бабича було засуджено до 13 років позбавлення волі. Але за два роки наклав на себе руки.

Ці трагічні випадки спричинили чимало спорів, зокрема й щодо необхідності підвищення безпечності приміщень Гаазького трибуналу для його в’язнів. Утім, МТКЮ вже припиняє роботу, і врахувати цей сумний досвід зможуть тепер тільки інші судові інстанції.

ПЕРШИЙ ПІСЛЯ «НЮРНБЕРГА»

Головні висновки за підсумками всіх аспектів діяльності Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, звісно, стосуються зовсім не реформування системи судової безпеки. Метою створення МТКЮ було забезпечення справедливості для жертв та їхніх родин, запобігання воєнним злочинам і злочинам проти людяності в майбутньому та сприяння досягненню міцного миру в поствоєнних країнах колишньої Югославії. «Коли трибунал тільки створювався — перший трибунал такого роду після Нюрнберга — не всі вірили в те, що він зможе виконати свої завдання», — сказав у одному з інтерв’ю головний обвинувач МТКЮ Серж Браммерц.

Тепер, після завершення повноважень суду в Гаазі, знов багато в кого є сумніви щодо виконання трибуналом поставлених перед ним завдань.

Міжнародні юристи, зокрема й українські, зазвичай оцінюють роботу МТКЮ позитивно — суд працював ретельно, і його вироки були юридично точними.

Але політики, звісно, насамперед балканські, та пересічні мешканці регіону часто кажуть про те, що суд у Гаазі так і не зміг домогтися істинної справедливості і стати для регіону чинником примирення.

Чому так сталося?

Домовленість про створення Міжнародного військового трибуналу за підсумками Другої світової війни та його статут були опрацьовані 1945 року країнами, що брали участь у війні і перемогли, — СРСР, США, Великобританією та Францією. Принципи статуту пізніше затвердила Генеральна Асамблея ООН. Суд, який отримав назву Нюрнберзький трибунал — за місцем проведення процесу, — було сформовано на паритетних засадах із представників чотирьох держав-переможців.

Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 року, було створено Радою Безпеки ООН. «Гаазький трибунал» є судом ООН, отже, жодна країна-учасник війни в колишній Югославії не має на нього особливого впливу.

ПЕРЕМОЖЦІВ... СУДЯТЬ

Гаазький трибунал, на відміну від Нюрнберзького, від самого початку відкинув різний підхід до агресорів та жертв агресії або до переможців та переможених. Під суд у Гаазі пішли на рівних підставах усі сторони конфліктів, тоді як у Нюрнберзі переможці судили тих, хто розпочав, а потім програв війну. Саме тому до відповідальності в Гаазькому трибуналі було притягнуто і сербів, і хорватів, і боснійців (бошняків), і косовських албанців, і македонців...

У цих умовах можна казати про намагання добитися гуманітарної справедливості щодо всіх невинних жертв війни, але при цьому повністю зникає відповідальність власне за агресію. В цій ситуації всі сторони збройних конфліктів виявляються певною мірою винуватими і несуть покарання лише за порушення правил ведення війни, а не за її розв’язання або за агресію проти інших народів.

Такий підхід не влаштовував, зокрема, хорватів, які кажуть про пошуки трибуналом «штучного балансу провини» в умовах, коли агресором була Сербія часів Мілошевича.

Втім, на практиці все виглядало не так об’єктивно: трибунал у Гаазі частіше засуджував тих, хто нападав, і частіше виправдовував тих, хто захищався. Цей «нюрнберзький» підхід МТКЮ зазнав критики вже з сербського боку. В Сербії та в Республіці Сербської постійно вказують на те, що, незважаючи на декларації про неупередженість Гаазького трибуналу, абсолютну більшість засуджених становили саме серби.

Ще однією суттєвою претензією сербської сторони є виправдання військових і політичних лідерів косовських албанців. Головним чином це сталося, як кажуть, через нейтралізацію свідків трибуналу різними засобами — від залякування до вбивства. Але й косовари обурені діяльністю суду в Гаазі: на їхню думку, в сформульованих прокурорами МТКЮ звинуваченнях — зокрема, щодо торгівлі людськими органами — були фальсифікації.

У підсумку можна констатувати, що трибуналу ООН не вдалося переконати суспільну думку щодо колишньої Югославії в тому, що його діяльність була чистою від упередженості та політичної вмотивованості.

Образа на міжнародну спільноту, якій не вдалося забезпечити справедливий суд, була особливо помітна в останні тижні роботи МТКЮ. Довічне ув’язнення для командуючого армією боснійських сербів Ратко Младича, обвинувальний вирок для шістьох політичних та військових лідерів боснійських хорватів, включно зі Слободаном Праляком, здійняли хвилю обурення в середовищі сербів та хорватів. Голосів щодо необхідності змиритися і прийняти рішення суду було взагалі не чутно.

ЮРИДИЧНА ДОСКОНАЛІСТЬ VS ГРОМАДСЬКИЙ СПОКІЙ

Є й більш загальні, «наднаціональні», зауваження щодо трибуналу в Гаазі — неймовірно довге розглядання справ. Ось факт для порівняння: міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини в Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі тривав із листопада 1945 р. до жовтня 1946 р. Суди над військовими злочинцями меншої величини продовжувалися в Нюрнберзі до 1950-х рр. Тобто весь процес тривав не більш ніж 15 років, а керівників нацистів засудили взагалі лише за рік.

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії було створено Радою Безпеки ООН у травні 1993 року. Завершує свою роботу МТКЮ лише тепер, у грудні 2017 р., тобто майже за чверть століття. При цьому частину апеляцій ще не розглянуто і буде передано тимчасовому судовому органу, створеному ООН, тобто за фактом роботи трибуналу ще триватиме невідомо скільки.

Навіть процеси з участю «віп-в’язнів» не були завершені МТКЮ в короткі терміни, а продовжувалися роками. Наприклад, суд над Слободаном Мілошевичем тривав 5 років, і припинився не винесенням вироку, а через смерть звинуваченого.

Тривалий розгляд справ, може, й забезпечував довершення юридичних формулювань, але одночасно збурював громадську думку на Балканах протягом усіх цих 24 років та був постійним приводом до політичних спекуляцій із усіх боків. Хронічне незадоволення роботою Гаазького суду стало одним із чинників тільки збереження, хоча й у холодній стадії, старих конфліктів, а й накопиченням приводів для появи нових.

НЕПОКАРАНА ІДЕОЛОГІЯ ВІЙНИ

Сьогодні, за 26 років від початку збройного протистояння в колишній Югославії, колишні політичні та військові керманичі тих часів залишаються у своїх країнах поважними діячами. Навіть колишні засуджені Гаазьким трибуналом спокійно повертаються з в’язниці до поточної діяльності.

Наприклад, колишній голова парламенту Республіки Сербської (сербська частина Боснії та Герцеговини) Момчило Країшник отримав за вироком МТКЮ 20 років ув’язнення за етнічні чистки під час війни в БіГ. Звільнений достроково  2013 р. Нині очолює Асоціацію «Творці Республіки Сербської», бореться за права сербів у Боснії та Герцеговині і готується до виборчої кампанії в БіГ наступного року.

Генерала Владіміра Лазаревича (колишній командувач сербськими військами в Косово) було засуджено Гаазьким трибуналом до 14 років ув’язнення за воєнні злочини і злочини проти людяності під час війни 1998—1999 років. Звільнений достроково 2015 року.

Тепер Лазаревич — викладач сербської військової академії в Белграді. В жовтні нинішнього року генерал прочитав свою першу лекцію під назвою «Героїзм і людяність сербських солдатів при захисті від агресії НАТО».

За час роботи Гаазького трибуналу на Балканах нібито зрозуміли, що війни треба вести гуманними методами, без етнічних чисток та геноцидів. Але від своїх ідеологічних переконань, що призвели до військових конфліктів, мало хто відмовився — і серед в’язнів, і серед населення балканських країн. І це — найвиразніша відмінність результатів «Гааги» від «Нюрнберга».

Засудження ідеології, що призвела до війни, не було метою МТКЮ. З одного боку, це значною мірою деполітизувало суд у Гаазі. Але з другого — саме сьогоднішній ренесанс непокараних націоналістичних ідеологій на Балканах і дає підстави сумніватися в тому, що Гаазькому трибуналу вдалося забезпечити сталий мир у колишній Югославії.