Спроба поєднати несумісне?

Щоб подолати кризу, президент України запропонував посаду прем’єра своєму головному супернику. Після чотирьох місяців торгу та взаємних «ударів у спину», демонстрацій і контрдемонстрацій у Києві, в ніч на 3 серпня президенту Віктору Ющенку, схоже, зрештою вдалося подолати політичну кризу, що вибухнула на Україні у зв’язку з результатами парламентських виборів. Здійснивши, принаймні в очах іноземних спостерігачів, поворот на 180 градусів, В. Ющенко погодився висунути кандидатом на посаду прем’єр-міністра Віктора Януковича — того самого підтримуваного Росією політика, який виступав його суперником на підтасованих президентських виборах, що стали прологом до помаранчевої революції в 2004 році.

Оскільки зафіксований у Конституції термін внесення кандидатури прем’єра добігав кінця, В. Ющенку довелося вибирати з двох бід. Перший варіант полягав у розпуску парламенту та призначенні нових виборів. Другий — у висуненні кандидатури Януковича, якого підтримувала коаліція, що складається з його власної Партії регіонів, комуністів і соціалістів. Хоч у деяких зарубіжних шанувальників пана Ющенка зроблений ним вибір достеменно викличе здивування, його треба визнати правильним — з двох причин.

Перша полягає в тому, що партія В. Януковича та його союзники мають повне право об’єднатися в коаліцію та провести в прем’єри свого кандидата на основі результатів виборів, на яких Партія регіонів набрала найбільше голосів. Так звані помаранчеві партії — президентська «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко, очолюваний неприборканим екс-головою першого кабінету В. Ющенка, і ренегати-соціалісти — також намагалися це зробити, але зазнали невдачі через гостре особисте суперництво між їхніми лідерами. Якби В. Ющенко відмовився допустити В. Януковича до крісла глави уряду, це створило б враження, що він сприймає демократію лише як засіб просування власних інтересів — на що, судячи з усього, страждають деякі інші «помаранчеві» політики.

Інша причина полягає в такому: якби В. Ющенко призначив нові вибори, це дестабілізувало б ситуацію в країні та дискредитувало б Україну за кордоном, а результати голосування, судячи з усього, були б точно такими ж, якщо не гіршими. В. Янукович, імовірно, і в цьому випадку отримав би посаду прем’єра (він уже займав її до виборів 2004 року, але зараз, унаслідок конституційної реформи, узгодженої в ході революції, повноваження глави уряду розширені). «Наша Україна», можливо, виступила б на нових виборах ще гірше. Перемога пана Януковича мала приголомшливий вигляд лише для іноземців. Насправді він завжди користувався твердою підтримкою російськомовного півдня та сходу України.

Можливо, правлячий «тандем» двох Вікторів дозволить стабілізувати ситуацію в країні, згуртувавши західну та східну Україну. Можливо, його результатом стане більш розумний економічний курс, аніж той, який проводив уряд на чолі з популісткою Ю. Тимошенко. Крім того, президент намагається добитися від В. Януковича зобов’язання дотримуватися системи політичних принципів, покликаної зберегти прозахідний курс, до якого схильний пан Ющенко. З іншого боку, справа може закінчитися хаосом.