Століття воєн і революцій: у минулому чи в майбутньому?

Дійсно, коли Наполеон заявив, що трагедія перестала бути долею індивіда й що генерали та політики приходять на зміну драматургам, чи міг він уявити собі, наскільки виявиться правим? Військовим кампаніям самого Наполеона було далеко до Вердена, де тіла вбитих людей змішалися із землею. Їм було далеко й до Ленінградської блокади, коли живі не мали сил поховати померлих, і до Курської битви, в якій ті, хто бився, вже не розрізняли день і ніч.

Щодо знаменитої Великої французької революції, то й вона була лише блідою передвісницею революцій нашого століття. 1865 року Едгар Кіне це передчував, коли порівнював загибель засуджених до якобинського терору та страчених серед білого дня на площах Парижа із загибеллю майбутніх каторжників серед пустинних снігів Сибіру. Однак йому забракло уяви (та й кому її вистачило б?) уявити канібальську кампанію, яка розвернеться в Китаї 1968 року на гребені культурної революції, коли в колективному нападі жахливого озвіріння соціум дійшов висновку, що «вороги народу» мають бути з'їдені.

Війни та революції перемішалися у XX столітті так вражаюче, що здається, наче між ними є міцний внутрішній зв'язок. Якщо проаналізувати новітню європейську історію, то стає зрозуміло, що прародителькою всіх подальших сплесків насильства стала Перша світова війна. Саме вона дозволила розцвісти російській революції, італійському фашизму та німецькому нацизму. І вона ж викликала, наче другий акт незавершеної п'єси, Другу світову війну. А 1945 року кінець японської окупації в Азії, у свою чергу, проклав шлях китайській революції та подальшим тридцяти рокам насильства в Китаї, кульмінацією якого стали Великий стрибок і Культурна революція.

Проте постає закономірне запитання: закінчено страшну п'єсу чи слід чекати третього акту? Якщо драматург вже поставив крапку й завіса опустилася, то ми можемо сказати, що кінець «холодної війни», розвал СРСР і політика модернізації Китаю повернули людську історію в русло свобод і ринкової економіки, які вона покинула в якомусь саморуйнівному безумстві 1914 року. Чи правильним є таке оптимістичне прочитання п'єси, покаже майбутнє. Але здається безумовно правильним те, що війни й революції ще не завершилися. Так, кінець розділу Європи поклав край основним стратегічним наслідкам Другої світової війни. Однак не слід забувати, що при цьому в Азії мало що зрушило з місця. Корея, як і раніше, залишається розколотою на дві частини. За яких умов вона зможе об'єднатися? В який момент? Після яких регіональних конвульсій? Ніхто цього не знає. Хоч і залишається слабка надія на те, що вдасться знайти вихід із цього конфлікту, абсолютно зрозуміло, що за це доведеться сплатити більш дорогу ціну (в усіх значенням цього слова), ніж у разі возз'єднання Німеччини.

Розділ Китаю, який є прямим наслідком китайської революції, ставить перед нами ще складніші питання, бо в цьому випадку зіткнення досвідченої автократії та молодої демократії грає таку ж значну роль, як і національне питання. Як відомо, Тайвань нині прямо заявляє, що про возз'єднання неможливо й думати, доки континентальний Китай підлеглий авторитарному комуністичному режиму. Аналіз ситуації, що склалася в цьому регіоні, свідчить, що ідеологічна суперечка, яка на початку 90-х років припинилася між Сходом і Заходом, як і раніше, продовжується на Далекому Сході.

Хоч би там якими були економічні нововведення в Китаї, цілком зрозуміло, що він продовжує застосовувати старі добрі ленінські принципи. Суміш розкоші та репресій, з якими Китай нещодавно відсвяткував 50-ту річницю революції, свідчить про це досить яскраво. В країні, чиє суспільство безуспішно шукає нових ідей і цінностей, на які можна було б спиратися, неминуче переможуть ідеї націоналізму, бо вони єдині, навколо яких влада ще може сподіватися об'єднати свій народ.

Таким чином, основ для оптимістичних заяв на кшталт «XX століття увічнило перемогу ліберальних ідей і ринкової економіки» замало. Війна в Чечні та кремлівські методи управління країною досить чітко свідчать, що Росія живе за своїми правилами, коли справа стосується демократичних свобод або, простіше кажучи, людського життя. Більш того, в цьому немає нічого дивного. Дивним було б саме протилежне. Історики переконливо нам показали, що Франція витратила близько століття на те, щоб оговтатися від набагато короткочасніших революційних конвульсій. Багато західних умів вважали, що повернення до лібералізму в Росії та Китаї буде легким. Цей нерозважливий оптимізм визначається двома причинами: по-перше, відсутністю справжнього співчуття до російської та китайської трагедій, і, по-друге, поверховим характером їхньої власної відданості демократичним свободам.

Саме ті драми XX століття, які досі не розв'язані й тому не пішли у небуття, будуть визначати історію століття, що настало. А її непросто передбачити. Як казав Дж.Оруелл: «Якщо всі революції є невдалими, не всі вони зазнають краху однаково». І після епохи тиранії політичних утопій, яка принесла стільки бід, нам необхідна зовсім не непевна віра в лібералізм. Необхідне повернення до самих джерел політичної думки, яка вкоріняла політику в етиці. Зрештою, невипадково те, що перший великий твір на цю тему — «Республіка» Платона — має також назву «Про справедливість».