Світоглядний конфлікт,

Майже 70 військових у Туреччині опинилися під арештом. Двом відставним генералам уже висунуто обвинувачення у змові з метою вчинити військовий переворот. На разі жоден вини не визнав, і всі стверджують, що обвинувачення видає сценарій військових навчань у міських умовах з легендою про вибухи в мечетях та вбивство політичних діячів ще 2003 р. за план путчу. Командування збройних сил спостерігає за цим, зціпивши зуби, хоча в минулому вже робило заяви про неприпустимість шельмування армії.

Ще від жовтня 2007 р. тягнеться справа «Організації Ергенекон», за якою за звинуваченням у змові з метою повалення уряду заарештували майже 200 військових, поліцейських, юристів, університетських професорів і журналістів. Із оприлюднених злочинних діянь цієї групи фігурують хіба що спецоперації на дискредитацію невгодних ісламських діячів. Наприклад, до когось із впливових клерикалів підсилали професійну повію, яка його зваблювала, після чого ним можна було керувати під загрозою викриття.

У нинішнього, як його часто називають, ісламістського уряду Р. Ердогана є всі причини щонайменше із підозрою ставитися до армії. Сам він відсидів чотири місяці в ув’язненні у 1988 р., коли військові усунули уряд, сформований першою ісламістською партією, яка здобула перемогу на виборах — Партією благоденства, а її саму розпустив конституційний суд. У 2008 р. військові відкрито підтримали спробу генпрокурора й конституційного суду заборонити нинішню правлячу партію — Партію справедливості й розвитку (ПСР). Військові демонстративно бойкотували церемонію інавгурації нинішнього президента А. Гюля, який теж належить до цієї партії.

Турецькі військові ніколи не мали амбіцій правити країною, як, наприклад, у випадку хунт Латинської Америки. Вони втручалися в політику, точніше, бралися наводити порядок на власний розсуд, коли Туреччина загрузала в політичній колотнечі між традиційними політичними партіями. Аби потім повернутися в казарми. У 1960 р. під приводом «комуністичної загрози» армія повалила лівий уряд Аднана Мендереса під оплески правих (кажуть, не без заохочення американським ЦРУ), а самого прем’єра повісили. А останній переворот у 1980 р. широко вітало населення, бо екстремісти із протилежних таборів перейшли до вуличного терору. Повертаючи владу цивільним, військові передали їм і конституцію, за якою досі живе країна.

Чим же керується армія і, власне, яка її мета, якщо це не здобуття влади? Відповідь проста: виконувати завдання, покладене на неї засновником турецької республіки Кемалем Ататюрком — захищати законність. Культ особи Ататюрка, наочно присутній будь-де в країні у вигляді численних портретів і пам’ятників, і досі відповідає настроям широких верств населення, бо Ататюрк, передусім, — це квінтесенція турецького націоналізму, вираженого формулою: «одна держава — одна нація — одна мова», виведеною турецькими просвітниками Шинасі, Суаві, Фікретом, Гекалпом.

Звідси й виник світоглядний конфлікт між армією та правлячою ПСР. Для Ататюрка (багато дослідників вважають, що він був прихованим агностиком) іслам був тільки частиною національної культури, причому іслам реформований, сумісний із сучасною західною цивілізацією. Практичне втілення цієї установки яскраво ілюструє реальна практика начальників поліції у невеликих містах, які з року в рік у перший день священного місяця Рамадан приходили до кафе в центрі, щоб демонстративно випити гранчак місцевої горілки. Натомість, для ісламістів — це самодостатня і єдино правильна доктрина організації і регуляції всіх сфер суспільного життя — від норм особистої поведінки до функціонування економіки.

Ісламістський рух у Туреччині виникає у тому ж часовому проміжку, як і в багатьох інших мусульманських країнах, попри суттєві відмінності в історичному розвитку, соціально-економічному становищі тощо. Передусім це було викликано розчаруванням у традиційних політичних ідеологіях. Праві уособлювали консервацію кричущого розриву між бідністю і багатством. Ліві більше не приваблювали обіцянками справедливого суспільного переустрою.

Від початку ісламісти знайшли для себе широку соціальну базу. Передусім це набожне населення бідних і маргіналізованих регіонів країни (наприклад, Центральна Анталія), чиї потреби просто ігнорувалися попередніми урядами. Та підприємці — від малих до великих — невдоволені існуючим на той момент бюрократично-олігархічним устроєм (до речі, таким добре знайомим нам), коли державні підряди отримували вузьке коло наближених до влади. Ісламістська партія взагалі (будь-то ПСР у Туреччині, чи «Брати-мусульмани» в Єгипті, чи «Хізбалла» в Лівані) не є копією партії західноєвропейського гатунку. Точніше, не обмежується цією змодельованою роллю. Як свідчить досвід найуспішніших ісламістів, вони створюють структури, які, по суті, виконують функції держави: надають соціальну допомогу, кредитують будівництво житла, забезпечують доступну освіту й охорону здоров’я. Гроші на все це ідуть від ідейно відданого партії бізнесу. Бізнесмени-ісламісти у відповідь вимагають для себе не преференцій, а рівних можливостей і прозорості в розподілі державних контрактів. Рівень корупції за правління ісламістів знизився у рази.

Нинішню економічну модель Туреччини вже встигли охрестити «економікою ісламського протестантизму». Уряд заохочує вільне підприємництво і вважає добросовісну працю такою ж богоугодною справою, як і молитву («відкрити фабрику — все одно що відкрити мечеть»). Натомість, вітається не особисте збагачення заради задоволення гедоністичних потягів, а благодійність.

Беззаперечних успіхів правлячий уряд домігся у розв’язанні відомої курдської проблеми. Якщо тюркістська доктрина розглядає курдів як «чужих», то для ісламістів вони — «брати», бо такі ж мусульмани. Цікаво, що на всіх виборах рівень голосування за Партію справедливості й розвитку вищий, ніж у середньому по країні. Курдське населення вже отримало широкі можливості для задоволення власних національно-культурних потреб. Великі бюджетні гроші йдуть на підвищення соціальних стандартів.

Парадокс, але саме ці демонізовані ісламісти домоглися найразючіших успіхів у євроінтеграції. Саме при ісламістах ЄС розпочав із Туреччиною переговори про вступ. А сама країна економічними показниками дедалі впевненіше доводить відповідність отим відомим копенгагенським критеріям членства. Навіть у конфлікті уряду з військовими Брюссель неминуче опиняється на боці ісламістів, адже обмеження ролі військових у політиці — давня вимога ЄС до Анкари.

Активізувалася і сама турецька зовнішня політика, яку вже назвали «неосманською». За доктриною тюркізму Туреччина вимушена була перебувати в тенетах зовнішньої політики США, то тепер Анкара упевнено веде власний курс, не озираючись на західних «старших братів». Прикладом цьому — чудові відносини з Іраном і навіть вдала спроба посередництва між раннім Обамою та Тегераном. Засудження прем’єром Ердоганом ізраїльської війни в Газі викликало потужну хвилю симпатій до Туреччини в арабському світі — жодна демонстрація там тепер не обходиться без турецьких прапорів, з’являються власні партії — копії ПСР. Зростає присутність Туреччини на Кавказі, передусім через масштабні економічні проекти, за якими чітко простежується політична лінія на вирішення місцевих конфліктів і реалізацію цілого регіонального проекту «Великий Кавказ» за участі Росії. До слова, є вже очевидним, що в разі — боронь, Боже, звісно — загострення ситуації в Криму, Москві доведеться мати справу не з урядом у Києві, а Туреччиною, чия «м’яка сила» (гроші через мережу приватних фондів, навчання молоді в турецьких вишах тощо) неминуче роблять саме її захисником інтересів кримськотатарського населення.

«Друга республіка», яка фактично утвердилася в країні (залишилося ще прийняти нову редакцію конституцію, яка уріже права судів на обмеження законодавчої діяльності, вважай, зніме загрозу заборони ісламістів конституційним судом), змушує традиційні партії гарячково шукати власного місця в нових реаліях. Якщо після років передвиборної риторики про «ісламську загрозу» найбільша лівоцентристська партія — Народно-республіканська партія, дедалі більше солідаризується з ПСР (наприклад, у питанні дозволу жінкам з’являтися у держустановах у хіджабі або засудженні ізраїльської агресії в Газі), то праві партії такого маневру собі дозволити просто не можуть. Але нинішні арешти військових посприяли їм, щоб на всі заставки кричати по політичну кризу, тож необхідність дострокових парламентських виборів. Якщо, як це було вже тричі в минулому, у них немає потаємної надії, що ображені генерали знову візьмуться «захищати законність»...