Таліби в сучасному контексті

Сьогодні, коли Талібан знову стає домінуючою силою в Афганістані, виникає багато запитань щодо причин такого становища і загроз, що їх породжує показна перемога та панування радикального насильницького руху в нестабільній, але важливій регіональній країні.

Мабуть, спершу варто коротко нагадати, що Талібан – це ісламістський рух, від початку реалізований у формі військової організації повстанського типу, що він протягом довгого часу веде війну змінної інтенсивності всередині Афганістану. В сьогоднішніх термінах він може бути охарактеризований як радикальний насильницький рух, мотивований ідеями ісламського джихаду.

Талібан виник в 1994 як одна з фракцій у громадянській війні в Афганістані, і в основному він складався із студентів (буквальне значення слова «таліб») з пуштунських районів східного і південного Афганістану, які отримали освіту в традиційних ісламських закордонних школах і воювали під час радянсько-афганської війни 1979-1989.

Ідеологія талібів може бути описана як поєднання «новаторської» форми шаріатського ісламського права, заснованого на «деобандійському фундаменталізмі» - школі ісламського сунітського відродження (специфічній версії т.зв. Ханафійського мазгабу), сформованій в ісламській семінарії Дарул-Улум (або Дар уль-Улюм - «Обитель знання») в індійському місті Деобанді, і войовничого ісламізму в поєднанні з пуштунськими соціальними і культурними нормами, відомими як Пуштунвалі («кодекс життя» пуштунів, що походить ще з до-ісламських часів, поширений серед пуштунських племен в Афганістані, Пакистані, Індії та Ірані). Соціальною і мобілізаційною базою талібів є переважно пуштунські племена, які складають близько 42% населення Афганістану.

Під керівництвом легендарного і харизматичного провідника мулли Мохаммеда Омара, рух поширився на більшу частину Афганістану, відібравши владу у польових командирів антирадянських повстанців-муджахідів. В умовах війни, функціонально спрямований на виконання виключно воєнних завдань Талібан виявився «найбільш ефективним хижаком», що і визначило його тодішню перемогу. Після фактичного захоплення країни в 1996, талібами було створено Ісламський Емірат Афганістану, а його столицю було перенесено в місто Кандагар.

У період своєї максимального могутності, з 1996 до 2001, таліби утримували контроль над приблизно трьома чвертями Афганістану, де спершу вимагали суворого дотримання своєї версії ісламського права - шаріату. Талібан контролював більшу частину країни до тих пір, поки не був повалений внаслідок американського вторгнення в Афганістан у грудні 2001 після терактів 11 вересня.

На піку популярності офіційне дипломатичне визнання уряду Талібану було отримано тільки від трьох країн: Пакистану, Саудівської Аравії і Об'єднаних Арабських Еміратів. Після втрати контролю над країною, таліби об'єдналися з деякими іншими радикальними ісламськими групами для боротьби з кабульською адміністрацією, НАТО і Міжнародними силами сприяння безпеці (ISAF) в Афганістані.

Талібан неодноразово був засуджений на міжнародному рівні за надмірно жорстке тлумачення ісламських законів, що призвело до жорстокого поводження з цивільним афганським населенням. Під час свого правління з 1996 по 2001 таліби та їхні союзники здійснювали масові злочини проти афганських мирних жителів, відмовляли ООН у постачанні продовольства голодуючим і проводили політику «випаленої землі», знищуючи великі площі посівів, родючих земель, об’єкти інфраструктури і десятки тисяч будинків.

Під час свого правління вони вводили заборони та обмеження на багато традиційних занять, такі як запуск повітряних зміїв, музику або утримання птахів в якості домашніх тварин, дискримінували різні релігійні, гшендерні та етнічні меншини. За даними ООН, таліби та їхні союзники несуть відповідальність за більш ніж 75% жертв серед цивільного населення Афганістану в період 1994-2012 . Талібан також брав участь в культурному геноциді, руйнуючи численні пам'ятники, включаючи знамениті Баміанські статуї Будди.

Більшість розповсюджених у світі і усталених навіть в якості кліше уявлень про Талібан було сформовано саме в період 1994-2001, коли таліби являли собою доволі вузьку групу глибоко індоктринованих фанатиків, що вільно і широко застосовували методи, які навіть дозволяли визначити їх як терористичне угруповання.

Але всі ці наступні роки таліби існували не в соціальному, комунікативному і політичному вакуумі, і не на маргінесі сприйняття західної аналітичної думки, а в складному місцевому соціальному середовищі – дуже різноманітному, з високим ступенем фракціоналізації, що під час кризи швидко перетворюється на непримиренне сектантство, зі складними, висококонтекстними комунікаціями, зі складним і розвиненим комплексом соціокультурних практик і культурних традицій, з потужною і тривалою історією, в тому числі і історію конфліктною.

Отже, структура, функціонал, політика, ідеологія і практика застосування первинних нормативів талібами не були статичними протягом останньої чверті століття. Поступове розширення соціальної бази, яке призвело до проникнення більш широкого кола соціокультурних практик, передавання управлінських функцій місцевим радам – джиргам, загибель найбільш радикальних лідерів внаслідок спецоперацій західної коаліції, - все це призвело до значної еволюції руху, яка проявилася в його урізноманітненні, збільшенні гетерогенності, зниженні радикальності та відносному збільшенні загальної політичної поміркованості.

Фактично, з вузької групи глибоко індоктринованих фанатиків-терористів, якою – в більшості випадків доволі обґрунтовано, - лякала нас пропаганда, створюючи потрібний інформаційний фон для воєнної операції 2001, таліби перетворилися на доволі аморфну, залежну від локальних громад структуру, погано керовану своїми політичними лідерами, дуже різноманітну структуру, поєднану ідеями створення національної держави на основі ісламського права та традиційного самоврядування, і неприйнятті практик поточної влади. Наразі серед талібів співіснують на диво різнорідні угруповання – від гранично радикальних до істотно поміркованих, різноманітно і нелінійно пов’язаних між собою, з місцевими спільнотами та зовнішніми силами.

Цю цікаву еволюцію варто тримати на увазі сьогодні, коли таліби знову близькі до того, щоб набути статусу пануючої політичної сили в Афганістані.

Цього разу секрет успіху талібів полягає не у воєнній ефективності, а в успішності соціальній і політичній. Їхній пропагандистський наратив був дуже добре сприйнятий у спотвореному війною афганському суспільстві.

Тут варто пам’ятати, що Афганістан є молодою країною – більше половини населення є молодшою за 20 років, тобто вони особисто не пам’ятають ані боротьби муджахідів проти радянського вторгнення в 1979-1989, ані панування талібів в 1996-2001, - все їхнє життя пройшло за часів прозахідного уряду, і навіть нещодавня історія є для них лише набором відчужених наративів в складному соціальному конкурентному дискурсі. Водночас, саме ці молоді люди і складають мобілізаційну і соціальну базу талібів, які сьогодні, маючи в 10-20 разів менше ресурсів, граючи змітають урядові сили і заміщують урядові інституції у своєму прагненні соціальної справедливості.

Це свідчить не лише про те, що ніяких урядових сил чи інституцій не будо насправді побудовано за ці 20 років, але і про те, що в Афганістані локальна ідентичність вчистую програє ідентичності загальній, побудованій на релігійному наративі, що той набув чітких рис національно-визвольного. Інакше кажучи, урядовим солдатам просто нема за що воювати, на відміну від мотивованих бійців-талібів.

Цьому є пояснення. Після того, як центральна влада виявилася нездатною (через цілу низку об’єктивних і суб’єктивних, зовнішніх і внутрішніх причин і обставин) впровадити очікувані вже більш як 40 років системні реформи, вона віддала повноваження на розсуд владі місцевій. І тут на арену вийшли не лише галасливі популісти локального розливу, а і численні ворлорди, лендлорди, лідери кримінальних угруповань, ватажки етнічних збройних груп, монополісти місцевих промислів та інші потворні породження тривалої війни та соціальної деградації.

В результаті країна загрузла в такий корупції, непотизмі, релігійно-етнічному та соціальному розділенні, що це поставило питання про легітимність будь-якої влади взагалі. В цій ситуації таліби, з їхнім чітким і ясним національно-визвольним, релігійно обґрунтованим наративом поступово почали здаватися меншим злом для істотно радикалізованого, втомленого і зруйнованого сорокарічною війною афганського соціуму.

Цьому сприяла і істотна еволюція самого Талібану, яку «упустило» засліплене звичними кліше західне суспільство, його де-радикалізація, перетворення на політичний рух, навіть з ознаками популізму контр-елітарного типу.

Отже, в тому, що Талібан незабаром домінуватиме в політичному просторі Афганістану, або інакше кажучи, захопить владу, сумнівів практично немає. В тому числі і тому, що структурованої інституційної влади в Афганістані в загальноприйнятому сенсі фактично не було створено, тож там не було чого захоплювати.

Принципові питання полягають в іншому. По-перше, якою буде влада талібів, зважаючи на їхню різнорідність, погану керованість і неодноразово продемонстровану недостатню здатність до продукування суспільно важливого ресурсу.

На це питання, насправді, однозначної відповіді немає. Талібан вже геть не та крипто-терористична повстанська структура, що він нею був в середині 1990-х; але і намагатися втиснути його в термінологію культури західних політичних партій не варто. Вони швидко змінюються у складному місцевому середовищі, намагаючись розв’язати непрості завдання соціального, політичного і економічного характеру, які минулого разу їм вирішити не вдалося.

Ймовірно, варто очікувати на загальну більш помірковану позицію і політику, але водночас, на територіях, контрольованих більш радикальними групами талібів, можна очікувати на окремі радикальніші прояви. Бо як би там не було, ми маємо справу з радикальним насильницьким рухом з усіма притаманними такому явищу рисами.

Наразі таліби здебільшого переймаються легітимацією своєї влади і пошуком адекватних інструментів управління поза межами воєнної парадигми джихаду, що примушує їх, як питомих партикуляристів, звертатися переважно до соціокультурних практик локальних громад і, відповідно, зумовлює подальшу де-радикалізацію.

По-друге, наскільки чітким є розуміння іноземними політиками поточної ситуації в Афганістані і, відповідно, наскільки адекватними будуть комунікації, що їх доведеться вибудовувати з новою владою.

Частковою відповіддю на це питання є те, що зараз більш чутними стають голоси тих, хто стверджує, що «західне-центричний» підхід в закордонній політиці є хибним, що використовувати чужі, залежні і послаблені війнами і кризами країни для досягнення своїх внутрішньополітичних цілей є неетичним і небезпечним, що ігнорувати думку місцевих мешканців, базуючись виключно на опініях західних політологів є несправедливим і засліплюючим підходом. Наскільки спрацює потенційна відмова від хибно сприйнятої «прагматичної політики» є питанням часу.

По-третє, наскільки здатними виявляться таліби відповідати на зовнішні виклики. Наприклад, вже сьогодні лунають обережні заклики щодо «натхненною великою перемогою над найпотужнішим імперіалістичним агресором» допомоги у «звільненні поневолених побратимів» в Синьцзяні, Туркменістані та Узбекистані, які поки що збентежують партикуляристично налаштованих талібів, традиційно сконцентрованих на локальних питаннях і не схильних до експансії.

В даному контексті радше варто розглядати загрозу активізації регіональних національно-визвольних рухів, натхненних перемогою талібів як такою собі «історією успіху». За умов значного послаблення центральноазійських режимів та на загальному тлі глобальних соціальних трансформацій ця загроза цілком може стати реальною попри слабкість таких рухів.

Єдине, від чого насправді хотілося б застерегти – це від проведення поверхневих аналогій, базованих на довільно висмикнутих мемчиках чи картинках із складного і незрозумілого для раптової навали коментаторів і аналітиків контексту. Цей контекст напрочуд добре розуміють таліби, які розміщують на своїх інформаційних ресурсах дуже різний контент різними мовами – дарі, пушру, урду, арабською та англійською, - орієнтуючись на різні патерни сприйняття різними у культурному плані спільнотами, і геть не розуміють наші доморощені «спеціалісти з усіх питань». Тому Талібан виявився успішним, чого не можна сказати про інших, тому він виявився генератором загроз, що їх ми поки не в змозі адекватно зрозуміти…