Тарасюк побореться з «трійкою ЄС»
Конкуренти Тарасюка добре відомі: португалець Жозе Кутілейру, колишній генеральний секретар колишнього Західноєвропейського Союзу, Даніель Таршис, колишній генеральний секретар Ради Європи, бельгієць Ален Дестекс, перший заступник голови комітету в міжнародних справах Сенату.
Шанси претендентів заздалегідь не оцінюються як рівні з огляду і на особисту «вагову категорію», і на ситуацію, що складається сьогодні в Європі. Шанси Тарасюка при цьому виглядають непогано.
За станом на сьогодні позиції Тарасюка полегшуються тим, що його конкуренти представляють країни-члени Європейського Союзу, але не ЄС у цілому. Спільної кандидатури, яка б однозначно влаштовувала всі 15 країн-членів ЄС, досі не знайдено, і можливість того, що хтось із двох відмовиться від участі у виборах на користь третього не виглядає надто великою. За цих умов фігура Тарасюка може стати компромісною. Тим більше, що кандидатура Тарасюка користується підтримкою країн СНД.
Якщо ж із «єесівського тріо» — Таршиса, Кутілейру, Дестекса — буде, нарешті, визначено для участі у виборах когось одного, то й це навряд чи дуже засмутить Тарасюка, вважають у Києві. Бо він — боєць, і йому вже траплялося вигравати невидимі простому оку битви. Хоча, звичайно, траплялося й програвати.
Українська дипломатія найбільшою перепоною на шляху Тарасюка до посади високопоставленого міжнародного чиновника вважає правило консенсусу в ОБСЄ. Можуть виникнути нюанси, казали «Дню» у дипломатичних колах, причому зовсім не обов’язково російського походження. Москва сьогодні не має особливих причин ставати в опозицію. Зате ніхто не може поручитися, що особлива позиція не виникне в представника, наприклад, Люксембурга чи іншої країни-члена ЄС. Ніхто не знає, як проголосує, наприклад, представник Словаччини, яка востаннє конкурувала з Україною в боротьбі за місце непостійного члена Ради Безпеки ООН. Нікому не відомі вказівки, які може отримати напередодні голосування представник Білорусі. І так далі.
На користь Тарасюка може говорити те, що він добре знає, з чим Верховному комісару ОБСЄ доводиться мати справу, те, що він, будучи заступником міністра, послом у Брюсселі, міністром користувався безумовною повагою колег-дипломатів за вміння проводити переговори й досягати результату, який іноді видавався утопією. Зрештою, його кар’єру ніхто не вважає закінченою, його амбіції — невиправданими, хоча й можливість його повернення до української дипломатії найближчим часом оцінюється як неможливе. Обрання Верховним комісаром ОБСЄ могло б і стати трампліном для подальшого просування екс-міністра вже на шляху міжнародного визнання, і дещо додати позитиву до іміджу України.
