Ціна необережного слова

Неписаний закон дипломатії стверджує: ні в якому разі не можна казати всього, що насправді думаєш. Його порушення дорого обійшлося минулого тижня для Франції: слова прем’єр-міністра Ліонеля Жоспена про те, що Париж фактично підтримує останні ізраїльські удари по позиціях угруповання «Хезболла» в Південному Лівані шокували арабський світ. Безпрецедентний випадок: палестинські студенти закидали Жоспена камінням, і він змушений був скоротити свій візит до Ізраїлю та Палестинської автономії. Жак Ширак, президент Франції, був змушений вночі в суботу випустити комюніке, в якому стверджується, що політика країни на Близькому Сході залишається незмінною, а Ізраїль і Ліван закликаються до врегулювання відносин у дусі довіри. Очевидно, президент Ширак був не в доброму гуморі — інакше б французька преса не поспішала з прогнозами щодо кінця так званого політичного співіснування між правим президентом та лівим урядом — який, до речі, за 1000 днів при владі виявився найбільш успішним за багато останніх років. Головний біль, який отримав Париж внаслідок не надто обережної заяви прем’єра Жоспена, видно, триватиме ще довго. У зовнішній політиці, принаймні на довгий час втрачено можливість вийти в лідери близькосхідного врегулювання, зігравши на традиційно дружніх відносинах з арабськими країнами. У внутрішньому житті не обійдеться без проблем з численною арабською діаспорою, а служби безпеки муситимуть пильнувати втричі сильніше, ніж досі. Міжнародне звучання скандалу було дещо пом’якшене й тим, що голова Палестинської автономії Ясір Арафат на весь світ вибачився за інцидент і палко розцілувався з Жоспеном. І тим, що Франція не просто заявляє про свою підтримку ідеї створення незалежної палестинської держави, але й одночасно збільшує свою фінансову допомогу Палестині. Саме залежність від західної допомоги змушує принаймні палестинських політичних лідерів прилюдно демонструвати свою дедалі зростаючу приязнь до Ізраїлю — тоді як у палестинському суспільстві Ізраїль ще дуже довго вважатиметься ворогом і загарбником. А рух «Хезболла», давно кваліфікований цивілізованим світом як терористичний — героїчним рухом арабського опору. Що, до речі, й почув Жоспен від розлючених палестинських студентів.

Напевне, врятувати ситуацію й зберегти при цьому обличчя можливо — недарма ж французька дипломатія вважається чи не зразковою. Свою справу, очевидно, зробить і французька економічно-фінансова потуга, інтереси якої завжди були тісно пов’язані з Близьким Сходом та Перською затокою. Але загалом доведеться, очевидно, визнати, що Західна Європа так звикла комфортно себе почувати в тіні єдиної на сьогодні супердержави, що навіть у грі на своєму полi припускається непростимих помилок.