Турецькі солодощі Путіна

Бійтеся царів, що дари приносять. Це добра порада турецькому президентові Реджепу Таїпу Ердогану, який намагається використовувати зближення з російським президентом Володимиром Путіним як важіль у своїх відносинах із Заходом.

На серпневій зустрічі Ердогана з Путіним у Санкт-Петербурзі головна увага, на перший погляд, приділялася примиренню двох країн після торішньої історії із збитим Туреччиною російським військовим літаком поблизу кордону з Сирією. Проте Кремль, схоже, розглядає цей візит як шанс переконати Ердогана «повернути на схід» і ввійти у своєрідне братерство автократичних режимів, створене Росією, Китаєм і країнами Середньої Азії. Питання в тому, чи дійсно Ердоган збирається пристати на цю пропозицію.

Ердоган, звісно, влаштував з Путіним показове шоу, пообіцявши йому дружбу й співпрацю. Цим він відіслав своїм західним союзникам (вони розкритикували його за арешти тисяч гаданих ворогів, зокрема багатьох журналістів після краху липневого військового перевороту) потужний сигнал: «Ви мені не потрібні». А Путін, навпаки, став першим серед світових лідерів, хто після перевороту закликав підтримати уряд Ердогана, чим, можливо, й пояснюється той факт, що Росія стала першим місцем, куди вирушив Ердоган після того, як ситуація трохи заспокоїлася.

Не виключено, звісно, що Ердоган просто скористався ідеальним шансом укріпити безпеку Туреччини й усього регіону. Адже ні чиїм інтересам (і найменше інтересам НАТО) не відповідає ситуація, коли Туреччина й Росія вчепилися одна одній в глотку.

Але було б дивно, якби при цьому Ердоган не мав бажання змусити союзників по НАТО понервувати. І в цьому він досяг успіху. Як мінімум Євросоюз потребує того, щоб Туреччина продовжувала, відповідно до укладеної у березні угоди, стримувати потік біженців на кордонах Туреччини та ЄС. Будь-які ознаки того, що Ердоган може розвернутися проти Європи, викликають у зв’язку з цим серйозне занепокоєння.

Проте за новим зближенням Ердогана з Путіним може приховуватися й щось більше. Якщо він дійсно хоче поглиблення відносин Туреччини з Росією на шкоду зв’язкам країни з ЄС і США, як стверджують деякі експерти, це може обернутися фундаментальним геополітичним перегрупуванням. Утім, це виглядає малоймовірним.

Кремль украй зацікавлений у тому, щоб зіпсувати відносини Туреччини з її західними партнерами. Путін голосно заявляє про свою незгоду з політикою НАТО, особливо з роллю альянсу в країнах, що граничать з Росією. Якщо пригадати, як мало Путіна турбують проблеми прав людини, верховенства закону й демократії, він мав побачити унікальний шанс ослабити НАТО в тому, як лідери ЄС і США почали буцатися з Ердоганом з приводу влаштованих ним після перевороту облав.

Інша причина, чому Росія готова протягнути руку дружби Туреччині, — продовження конфлікту в Сирії, куди Кремль здійснив озброєну інтервенцію, щоб врятувати режим сирійського президента Башара Асада. Путіну потрібна перемога в Сирії — і шляхи відходу. Для цього йому треба перетягнути у свій табір Ердогана, який постачає зброю й надає підтримку суннітським повстанцям, на яких полюють російські ВПС.

Проте для Туреччини аргументи на користь східного розвороту звучать набагато слабкішими. Так, Туреччині потрібні туристи з Росії, щоб укріпити економіку, яка переживає труднощі. Проте хоч би які економічні вигоди пообіцяла Росія, усі вони меркнуть перед вигодами співпраці з ЄС. Євросоюз є критично важливим торгівельним і діловим партнером Туреччини, що зіграв неабияку роль у сприянні модернізації країни. Додайте до цього репутацію Путіна як партнера, який не заслуговує на довіру, й буде зрозуміло, що, незважаючи на всі вигоди від поліпшення відносин з Росією, Ердоган не може дозволити собі розірвати зв’язки країни із Заходом.

Вихід на орбіту Путіна став би для Ердогана стратегічною помилкою, але дуже багато лідерів, як свідчить історія, припускаються стратегічних помилок. Саме тому таке важливе значення мають найближчі кілька місяців, коли Туреччина і ЄС почнуть обговорення спірних питань.

Облави, влаштовані Ердоганом після перевороту, — це далеко не єдине джерело напруженості у відносинах між Туреччиною й Заходом (особливо ЄС). Туреччина наполягає, що безвізовий режим з ЄС для турецьких громадян, обіцяний їй урядами країн Євросоюзу в січні, має бути запроваджений цього року. Але цього може не статися, оскільки Туреччина досі не виконала погоджених раніше умов, наприклад, не провела ревізію антитерористичного законодавства країни. І такий результат став ще ймовірнішим після спроби перевороту в країні. У результаті підписана в березні угода про міграцію повисла на волоску.

Для пошуку шляхів виходу терміново потрібен стійкий діалог між ЄС і Туреччиною. Замість того щоб дозволяти Ердогану використовувати свої стосунки з Путіним для маніпулювання союзниками по НАТО, Заходу (і зокрема Євросоюзу) треба засудити, причому чіткіше, ніж будь-коли, прискорення його сповзання до автократичного правління. Вони мають пояснити Ердогану, що його нинішній курс відводить країну від перспектив членства в ЄС і може позбавити Туреччину економічних зв’язків, від яких вона залежить.

Для Ердогана настав час рішучого вибору. Або він підтвердить готовність країни до близького партнерства з ЄС, що приведе Туреччину до процвітання, або він продовжить штовхати країну в майбутнє з деспотизмом і ізоляцією. У цьому варіанті він отримуватиме інколи з Кремля утішливі телефонні дзвінки, але не більше того. Не надто багатий вибір. У ім’я майбутнього громадян Туреччини можна лише сподіватися, що Ердоган це розуміє.

Проект Синдикат

Гі ВЕРФХОФСТАДТ, бельгійський політичний діяч, прем’єр-міністр Бельгії з липня 1999 року до березня 2008 року, президент Альянсу лібералів і демократів за Європу в Європейському парламенті