Україна, Молдова, Білорусь: союзники в режимі очікування
На початку XXI століття неможливо заперечувати стратегічну значущість Центральної Європи, що зберігається. Завдяки далекоглядності, мужності і наполегливості керівників та пересічних громадян європейська стабільність і процвітання запанували сьогодні також у країнах колишнього східного блоку. Проте мрія про єдину, вільну і мирну Європу залишиться не до кінця реалізованою, поки такі країни як Україна, Молдова і Білорусь не знайдуть своє місце в загальноєвропейському домі.
З того часу, як президент Білл Клінтон, діючи під натиском з боку американського Конгресу, почав процес розширення НАТО, ситуація в регіоні і в світі, в цілому, змінилася. НАТО, що отримала розширення і розвиток завдяки зусиллям президента Джорджа Буша, складається сьогодні з 27 країн-членів ЄС і колишніх учасників Організації Варшавського договору. Весь цей час, як інструмент натиску на країни-кандидати на вступ, від яких потрібно було врегулювати спірні питання з сусідами і здійснити необхідні внутрішні реформи, використовувалися обіцянки про гарантії безпеки і про економічне благополуччя. Даний процес привів до зміцнення демократичної стійкості і зростання добробуту в тих державах, чиї громадяни були раніше позбавлені можливостей, які мали їхні сусіди на Заході.
Але часи змінилися. У 1999 і 2004 роках, коли відбувалися процеси натовського розширення, Кремль був не в змозі хоч якось впливати на рішення альянсу. Але він ніколи не вважав, що розширення НАТО і наближення альянсу до російських кордонів відповідає його інтересам. Коли в Брюсселі і в столицях країн-членів НАТО почалося обговорення Плану дій щодо членства для України і Грузії, Москва, яка зміцніла і стала впевненішою в собі, почала застосовувати мускульну силу і натиснула на гальма.
Як же ми можемо посприяти прогресу в цих країнах, не відкриваючи при цьому двері до вступу в НАТО і ЄС? Як можемо ми укріпити стабільність, не надаючи цим країнам можливості членства в євроатлантичних структурах? Адміністрація Обами могла б придивитися до політики силової рівноваги Великої Британії, яку ця країна проводить з початку позаминулого століття. Лондон, зазвичай, ставав на бік слабкішої країни, аби стримати амбіції сильнішої. Так, Англія стала на бік Німеччини і Росії в боротьбі проти Франції, а потім разом із Францією виступила проти Німеччини — і все заради забезпечення стабільності на континенті. У сьогоднішній ситуації Америці також слід розвивати стратегічні зв’язки з країнами європейського сходу, що не мають в найближчій перспективі шансів на вступ до НАТО і ЄС, з метою зміцнення власної незалежності. В той же час, США мають стримувати кремлівські амбіції, чітко заявляючи про те, що Москва не володіє привілейованою сферою впливу на своїх сусідів.
Визнаючи те, що США не можуть запропонувати винагороду у вигляді членства в альянсі, і розуміючи, що вони не єдиний гравець у регіоні, ми повинні працювати наполегливіше і більше, чекаючи при цьому меншого. Адміністрації Обами необхідно провести переоцінку своєї стратегії «перезавантаження», виявивши велику готовність до вирішення тих питань, які є важливими для інтересів Америки, а також для України, Молдови та Білорусі.
Реальну можливість для досягнення успіху створює Молдова. Якщо в результаті виборів наприкінці листопада буде створена більш сильна коаліція, здатна вибрати нового президента, США і Європа повинні будуть продемонструвати свою готовність займатися вирішенням важливих для всіх сторін питань і проблем. Ми зобов’язані скористатися тими перевагами, які надає саміт Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ), який проводитиметься в грудні під головуванням Казахстану, а також домогтися справжнього врегулювання конфлікту в Придністров’ї. При цьому необхідно дотриматися принципу згоди країни-організатора саміту, а ми повинні на найвищому рівні вимагати виводу з Придністров’я російських військ. Абсолютно очевидно, що ці війська, діючи під маскою «миротворців СНД», перебувають там лише для того, щоб загрожувати Кишиневу. США разом з ЄС та Україною зобов’язані налагодити контакт із зацікавленими групами по обидва боки конфлікту і продемонструвати, що врегулювання проводитиметься з урахуванням інтересів усіх.
В Україні ми не повинні говорити про проєвропейський або про проросійський характер уряду. Ми маємо пропонувати свою підтримку, коли приймаються рішення, що відповідають довгостроковим інтересам Америки. Хоча багато хто в США і Європі висловлює сумніви щодо нинішнього українського керівництва, народ цієї країни абсолютно чітко зупинив свій вибір на Президентові Вікторі Януковичі. Москва виграла від деяких рішень Януковича, таких, як його згода продовжити на 25 років термін оренди військово-морської бази в Севастополі в обмін на дешевий газ. Проте один момент абсолютно очевидний: Москва переграватиме, постійно втручаючись у справи свого сусіда в тих галузях, де їй не дуже раді. Треба чітко заявити про те, що США підтримують український суверенітет. Адміністрації Обами було б корисно знову замислитись про американсько-українське стратегічне партнерство, угоду про яке було ухвалено в останні місяці правління Буша. Ця угода передбачає шляхи та способи розвитку і зміцнення співпраці, а також нарощування зусиль у цьому напрямку.
Процес приватизації в Білорусі змусив сусідні країни, зокрема, Польщу і Литву, визнати той факт, що їх нинішнє відношення до президента Лукашенка лише підштовхує його і всю країну в обійми Москви. Можливо, саме тому Білорусь перетворилася на державу, що повністю належить Росії і путінським олігархам. Мінськ, дивлячись на події серпня 2008 року, коли Росія напала на свою маленьку сусідку Грузію, усвідомив необхідність розвитку відносин з іншими країнами, не обмежуючись зв’язками зі своїм важким східним сусідом. Це не свідчить про те, що Мінськ переорієнтовувався на захід, проте такі події знизять його залежність від Росії і допоможуть йому урізноманітнити варіанти співпраці на той випадок, якщо Москва в своїх діях стане настирливішою.
У грудні в Білорусі відбудуться президентські вибори, і про них можна сказати дві речі. По-перше, міжнародне співтовариство не вважатиме ці вибори вільними і справедливими. А по-друге, перемогу на них отримає президент Лукашенко. Визнаючи це, США мають знаходити після цих виборів нові можливості для того, щоб тримати двері відкритими для поліпшення відносин з Білоруссю в тісній співпраці з ЄС. Нам потрібна така політика, яка веде пошук можливостей для просування наших принципів та інтересів у відносинах з Мінськом сьогодні, а не після відходу Лукашенка.
Для досягнення успіху на всіх цих фронтах буде потрібна пильна увага на більш високому рівні. Знадобиться тісніша співпраця з ЄС і велика ясність. Ми не прагнемо до того, аби Україна, Молдова чи Білорусь відійшли від Москви, але ми можемо надати їм підтримку у пошуках шляху до загальноєвропейського дому. Європейська інтеграція це найближчий і найбільш надійний шлях до процвітання регіону та Сполучених Штатів. І тут йдеться про стратегію, економіку, і, зрештою, про нашу безпеку.
Девід МЕРКЕЛЬ — колишній помічник держсекретаря США з європейських і євразійських справ. Він працював директором США з європейських і євразійських справ у Раді національної безпеки.
