Україна знову на краю
Передвиборна кампанія, яка закінчиться виборами 30 вересня, тільки-но почалася, а прем’єр-міністр Віктор Янукович уже намагається поступово управляти нею. Янукович — людина, яка намагалася фальсифікувати результати президентських виборів 2004 року, й це стало причиною початку помаранчевої революції. Але тоді були досягнуті мирні й чесні результати, бо президент України Леонід Кучма відмовився вдатися до застосування сили, що пропонував Янукович для захисту свого сфальсифікованого обрання. Цього разу Янукович, мабуть, готовий на все, аби утримати владу.
Нечесні прийоми почали використовувати опівночі 11 серпня, коли Центральна виборча комісія України (що складається з чиновників Януковича) відмовилася допускати до участі у виборах найбільшу опозиційну партію, блок колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Наведені при цьому твердження були смішними до абсурду, якби їхні наслідки не виявилися такими бунтівними: ЦВК відмовила в реєстрації лише тому, що кандидати від блоку Тимошенко вказали лише назви міст проживання, а не точні адреси. Але партія Тимошенко успішно надала свої документи в такому самому форматі на березневих виборах 2006 року, продемонструвавши тим самим явну вузькопартійність дій комісії.
Намагаючись усіма правдами й неправдами утримати владу, Янукович накликає на себе «всесвітній потоп». Для України це виллється в масові заворушення, економічний спад і поновлення застосування сили для придушення безладдя. У кінцевому результаті це може призвести до великої хвилі вуличних протестів, що позначили помаранчеву революцію, і спроб їх жорсткого придушення.
Недавня історія сповнена тривожних прикладів диктатури, й завжди існуватимуть диктатори, які відмовляються визнати, що їхній час минув. Але останні двадцять років їхньому кричущому політичному крутійству протистоїть нова політична сила: численні голоси звичайних людей, які не бажають бути заляканими. Починаючи з революції «Сила народу», що повалила Фердинанда Маркоса на Філіппінах 1986 року, й до спроби перевороту, яку зробив Борис Єльцин проти Михайла Горбачова в серпні 1991, а також трояндової, помаранчевої та кедрової революцій, диктаторів змушували визнати поразку, коли достатня кількість людей протистояла їм.
Невже повторення помаранчевої революції мільйонами людей, що знову зібралися, дійсно необхідне Україні для зміни політичного курсу Януковича (який двічі до приходу в політику відбував термін ув’язнення як кримінальний злочинець). Є одна людина, здатна примусити Януковича дотримуватися демократичних норм і тим самим не допустити таких протестів, — президент Росії Володимир Путін. Упередження хаосу в країні, яка є великим сусідом, — в національних інтересах Росії.
Але уявлення Путіна про національні інтереси Росії робить такий тип втручання малоймовірним. Країни, які є слабкими сусідами, Кремль може контролювати, тож чому б не розширити вплив Росії, допустивши рух України в бік протесту й анархії, якщо такі дії повертають цю країну під контроль Путіна? Більше того, Путін сам робить безглуздою російську демократію, готуючи собі наступника й примушуючи суди та виборчі комісії блокувати своїх політичних опонентів від участі в політичній діяльності, часто називаючи їх зрадниками. Людина з таким ставленням до демократичних прав своїх громадян навряд чи стане захищати їх в іншій країні.
Будучи колишнім співробітником КДБ, Путін хитрить по відношенню до України, але він помиляється, думаючи, що, будучи на боці Януковича, поверне Росії контроль над Україною. Час імперії минув, і це незважаючи на багатство, яке дають Росії нафта й газ. Лише тоді, коли Україна збереже свою незалежність, імперська ностальгія російської еліти похитнеться.
Таким чином, Європейському Союзу та Сполученим Штатам доведеться вчинити тиск. 2004 року і ЄС, і США із запізненням виступили на захист українських демократів. Тільки коли сміливість мільйонів простих українців, які зібралися в центрі Києва, сколихнула світову думку, США і ЄС стали на захист чесних результатів виборів.
Єдина країна, яка вже тоді стала на бік демократичної України, Польща, тепер протистоїть думці більшості країн ЄС і особливо Німеччини через параноїдальну поведінку її теперішніх лідерів. Таким чином, вплив Польщі на Раду Європи наразі практично відсутній. На щастя, лідери трьох найбільших країн Європи не ті люди, які були в 2004 році. Ангела Меркель, Ніколя Саркозі та Гордон Браун мають чіткіше розуміння проблем безпеки ЄС на сході й, таким чином, можуть знайти в собі волю діяти рішучіше, ніж їхні попередники 2004 року, коли Україна переживала кризу.
Доти, доки українська демократична опозиція не буде допущена до участі у виборах, нова криза неминуча. Тимошенко, яка пережила три замахи на вбивство з політичних мотивів, — не та людина, яка припинить свою передвиборну кампанію через технічні питання.
І хоча помаранчева революція дала простим жителям України таке усвідомлення своїх прав, якого ніколи раніше не було, саме лише це не може гарантувати, що вони напевне побачать відновлення цих прав найближчими тижнями. Однак, завдяки цьому, ущемлення їхніх прав буде значно складнішим завданням, ніж раніше. І чи не в цьому полягає суть боротьби за демократію?
Ніна ХРУЩОВА — викладає в університеті Нової школи в Нью-Йорку. Вона є автором книжки «Представления о Набокове: Россия между искусством и политикой».
