Ура Середземноморському союзу!
Можливо, прийшов час виявити трішки більшу щедрість відносно президента Франції Ніколя Саркозі й подивитися на результати того, що він робить, а не на те, як він це робить.
Первинна ідея Середземноморського союзу майже потопила весь захід. Подавши цю ідею і, схоже, не продумавши її ретельно заздалегідь, Саркозі запропонував створити клуб європейських і більшості арабських держав, розташованих уздовж середземноморського узбережжя. Це мало бути, по суті, французьким заходом, за який платила б інша Європа. Така ідея не сподобалася багато кому, особливо німцям.
Існували також серйозні підозри, що французи намагаються знайти спосіб відкупитися від Туреччини відносинами, що навіть віддалено не схожі на членство в Європейському Союзі.
Тож перше враження про спробу пожвавити відносини Європи з її середземноморськими партнерами не було хорошим. Але на час грандіозного Паризького саміту в липні, коли було створено новий клуб, перші підозри вдалося значною мірою розсіяти. Саркозі брав до уваги критику з боку інших європейських країн і домігся дипломатичного тріумфу. Ми скоро побачимо, чи має ця ініціатива реальну цінність або ж це просто шар свіжої фарби на старій, випробуваній ідеї.
Первинний Барселонський процес, початий 1995 року, був прекрасним планом. Його метою було забезпечити економічний і політичний фон для мирного процесу за допомогою зміцнення довіри на Близькому Сході, і він був чудовим визнанням історичних, торговельних, культурних і політичних зв’язків Європи з її сусідами у південній частині Середземного моря, які зводили нас разом упродовж багатьох років.
Були надії на створення зони вільної торгівлі до 2010 року. Були обіцянки політичної інтеграції, що ґрунтувалася б на загальних цінностях. Були зв’язки між конкретними людьми. Був форум, де ізраїльтяни та їхні давні арабські противники могли мати намір і обговорювати питання, що не стосуються Західного берега і Сектора Гази. Був бюджет розвитку. Були зустрічі. Дуже багато зустрічей.
Ці зусилля виявилися зовсім не даремними. Проекти розвитку фінансувалися за рахунок субсидій або дешевих кредитів, і це, напевно, зіграло, принаймні, певну роль у підвищенні привабливості держав Магрібу й Машреку для іноземних інвесторів. Мало місце певне зниження сільськогосподарських та інших тарифів з боку ЄС. Діалог щодо питань політичних реформ, який супроводжувався фінансуванням, сприяв розвитку цього процесу в деяких країнах, зокрема в Марокко та Йорданії. Мала місце певна співпраця в області розв’язання спільних проблем, як, наприклад, наркотики і нелегальна імміграція.
Однак успіхи Барселонського процесу як важливого компонента європейської політики відносно її найважливіших сусідів були скромними: чудова ідея, яку, виявилося, складно реалізувати.
Тож Саркозі заслуговує щонайменше певного визнання за спроби пожвавити її. Але щоб Середземноморський союз міг досягти більшого, ніж це вдалося його попереднику, необхідні зміни.
По-перше, Європа більше підтримує вільну торгівлю на словах, аніж на практиці. Наприклад, усе ще існує безліч бар’єрів для торгівлі сільськогосподарською продукцією між Північчю й Півднем. І здогадайтеся, яка країна очолює опозицію будь-якому значному відкриттю європейського сільськогосподарського ринку. Крок уперед, Франція.
По-друге, яким би повільним не був процес відкриття реального середземноморського ринку, бар’єри для вільнішої торгівлі між країнами Ліги арабських держав такі ж значні.
По-третє, чудово те, що в Парижі Саркозі покладе початок зусиллям щодо залучення Сирії до дипломатичного процесу. Ми також повинні сподіватися, що його спроби виступити в якості посередника в урегулюванні відносин між палестинцями на Західному Березі й Ізраїлем, будуть успішними.
Однак істина полягає в тому, що Європа, попри всі доблесні зусилля Хав’єра Солани, перебуває поза серйозним політичним процесом на Близькому Сході. Ми не насмілюємося суперечити Америці. Практично неіснуюча європейська політика в регіоні була продиктована заочними монополістами на політику в Вашингтоні.
Європа має брати серйознішу участь у близькосхідних процесах, навіть ризикуючи інколи викликати роздратування Америки, ймовірність чого може значно поменшати, щойно адміністрація Буша піде в історію. Для початку ми мусимо визнати, що політичне врегулювання в Палестині неможливе без підключення до процесу ХАМАС. Те, що могло б бути, яким би неймовірним це не здавалося, першим візитом колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера до Гази в перший рік його миротворчої діяльності, довелося нещодавно скасувати з міркувань безпеки. Це не потребує коментарів.
Нарешті, Європа повинна вирішити, наскільки серйозно вона ставиться до всіх чудових складових Барселонського процесу, як, наприклад, плюралізм, громадянське суспільство, верховенство закону і демократія.
Чи справді Європа вважає, що загальне поняття прав людини має стати однією з основ нашого середземноморського партнерства? Якщо так, то що тоді ми в Європі пропонуємо зробити? Якщо це просто слова, то краще від них утриматися. Ми дискредитуємо себе й важливі принципи, коли наші слова не відповідають нашим діям.
Лорд ПАТТЕН — колишній губернатор Гонконгa й Комісар ЄС з міжнародних відносин. Сьогодні він є канцлером Оксфордського університету і співголовою Міжнародної кризової групи.
