Велика демократична демагогія
20 років тому в Польщі зародилася «Солідарність» — спочатку як профспілка. Якій дещо згодом судилося зіграти ключову роль у початку перемін не лише в країні, але і в світі, які сьогодні вже видаються незворотніми. За ці 20 років змінилися й Польща, й «Солідарність», і світ. Конференція міністрів закордонних справ «до спільноти демократії» та перший всесвітній форум демократії, що одночасно пройшли у Варшаві, очевидно, й мали на меті показати, що за останні 20 років демократія для багатьох уже стала єдиним знаменником, для інших — іще тільки має стати.
Насправді ж обидва форуми зафіксували, здається, головну зміну повоєнної історії ХХ століття — створення однополюсної світової системи, в якій слово «демократія» грає роль священного заклинання.
Єдиним полюсом, який прагне визначати і сам світовий устрій, і правила його встановлення, за ці 20 років стали США — тож і не дивно, що головним виступаючим на обох форумах стала держсекретар Штатів Мадлен Олбрайт.
Демократія — поняття дуже, як виявляється, умовне. Бо, згідно з виступом редактора «Газети виборчої» Адама Міхніка, одного з символів тих самих знаменних перемін у Польщі, чомусь демократичні країни радо знаються з диктаторами, поки ті при владі, й починають їх цькувати, коли вони владу втрачають. Чомусь в ім’я демократії запроваджуються санкції проти Куби та Іраку — від яких страждають зовсім не диктатори. Одні й ті самі люди спочатку виступали за діалог з Хоннекером, а потім — вимагали його ув’язення. Нарешті (про це на обох форумах майже не йшлося), іменем демократії проводилася військова кампанія проти суверенної держави — Югославії. В якій, звичайно, в ім’я демократії, згідно з даними Белграда, загинуло близько 2 тисяч чоловік цивільного населення, а з Косова вигнано більше 300 тисяч неалбанців.
Недивно, що Париж виступив проти перетворення демократії на релігію (хоча досі Франція, демонструючи свою особливу думку, все ж не вибивалася з загального хору). Недивно, що на варшавський форум не прислала свого міністра Росія, яка претендує на збереження за собою статусу другого «полюсу сили». Недивно, що жодного критичного погляду не висловили представники «нових демократій», в тому числі — й України. Їм, повністю залежним від демократичних ігор, просто немає чого сказати — хоча іноді нелегко зрозуміти, чому одні не надто демократичні режими користуються підтримкою США, а інші — ні. Чому так званий захист демократичних цінностей на перевірку іноді обертається банальною боротьбою інтересів та перемогою того, хто на сьогодні сильніший. Що насправді досить часто означає відверту демагогію.
Але такі, очевидно, правила гри. Причому ніхто сьогодні не може гарантувати, що ці правила однакові для всіх.
