Венесуела: дорога в нікуди?
Після перемоги на референдумі, котрий зняв обмеження на його повторне обрання, президент Венесуели Уго Чавес заявив, що це мандат на активізацію соціалістичного порядку на наступні десятиліття. В супроводі своєї дочки, онуків і міністрів Чавес наголосив, що люди звели прапори гідності та вписали другу пам’ятну сторінку до свого календаря.
Покірність, яку Венесуела проявила на референдумі, показує, що венесуельцям не уникнути принаймні обрання Чавеса іще раз у 2012 році. Звичайно дивно, коли народ повторює поспіль одну й ту ж помилку. Але те, що за роки президентства Уго Чавеса вже більше мільйона чоловік іммігрували з країни, говорить, що венесуельці не бачать перспективи в продовженні свого перебування у зоні чавесівського соціалізму.
Можна сказати, що після нетривалого періоду відносного затишшя Латинська Америка знову входить в період диктатур. Тільки тепер уже не військових, а соціалістичних. Тепло і дощ обіцянок живить насіння популізму, з котрого й проростають ці диктатури. Переживши у квітні 2002 року повстання проти його режиму, Чавес спромігся сконцентрувати у своїх руках ще більше влади. Режим, який характеризується культом його особи, тримається на потужній підтримці з боку збройних сил і сприянні частини фінансової еліти.
Чавесу вдалося отримати підтримку з боку частини народу, використовуючи доходи від венесуельської нафти для фінансування соціальних програм. Проте, незважаючи на обіцянки президента розширити програми соціального забезпечення і продовжити націоналізацію в країні, наслідки глобальної кризи загрожують фундаменту цієї політки. Венесуела залишається майже повністю залежною від нафти, доходи від якої нині становлять 80% прибутків від експорту, різке падіння цін на сиру нафту, ціни на яку знизились за шість місяців від 140 доларів за барель до нинішньої майже на 40 доларів, має призвести у 2009 році до втрат режимом Чавеса у 10 млрд. доларів.
А це загрожує вибити підгрунтя чавесівського соціального популізму. Бо, навіть, посиливши свою владу над Венесуелою після референдуму, він в умовах кризи змушений буде вдаватися до більш суворої фіскальної політики та скорочення витрат на соціальні потреби. І це при тому, що сьогодні інфляція у Венесуелі складає 30,7%, у порівнянні до 24,1% у 2008 році, а темпи економічного зростання різко сповільнилися. Яскравим прикладом різкого погіршення ситуації є падіння на 43% в минулому місяці продажу автомобілів у порівнянні з січнем 2008 року. Що призвело до чисельних звільнень в автомобільній промисловості Венесуели та на сталеливарних заводах.
Неминучим результатом зростаючої економічної кризи в країні буде активізація класової боротьби, яка в свою чергу спроможна розколоти ряди прихильників Чавеса. Адже і раніше не усе було так гладко із запровадженням соціалізму «по-чавесівському». У той час, коли він видавав себе за безкомпромісного захисника інтересів венесуельських робітників, його уряд посилено працював над прибутками банків в країні та за кордоном. Така ситуація породила новий прошарок багатих, котрі венесуельському суспільстві висміюють, як boliburguesia (народжені під час «боліваріанської революції» Чавеса), які збагатилися шляхом спекуляцій під час укладання державних контрактів і фінансової корупції.
Не можна не звернути увагу на той факт, що трохи більше, як через рік після першого подібного референдуму в грудні 2007 року Чавес знову вирішив нав’язувати венесуельському народу свою волю. При чому наслідки цього референдуму не можна вважати значною перемогою чавесівців. Адже, не дивлячись на те, що для просування цього політичного дійства було кинуто величезну кількість державних грошей, масово використовувалися суспільні ЗМІ на користь президента і одночасно було обмежено доступ опозиції до засобів масової інформації, результат не вражає. Й що отримав Чавес у підсумку? Розділену країну, в якій шість мільйонів чоловік проголосували «за» і п’ять мільйонів «проти».
Референдум в Венесуелі наочно показав, що Уго Чавес з другої спроби таки скористався простою і геніальною формулою вождя і учителя соціалістичних диктаторів усіх часів і народів Сталіна, що не важливо хто виграв вибори (цебто у даному випадку референдум), важливо хто підраховує результати. Адже, якщо уважно глянути на цифри, то із точки зору арифметики видно, що попри всю хитромудру систему роздачі венесуельської «гречки» венесуельським «бабусям», без корекції при підрахунку Чавес отримав той же самий результат, що і на попередньому референдумі. Хоча те, що цією нехитрою махінацією йому вдалося досягти бажаного результату лише з другої спроби, говорить про увесь його інтелектуальний і організаційний потенціал.
Відтак, вигравши битву Чавес, після тижня святкувань перемоги, зіткнеться з тим, що йому тепер треба виграти усю кампанію. Тобто заспокоїти не лише «бабусь», а й усі інші верстви венесуельських громадян та зовнішніх партнерів, й вести з ними професійну і філігранну роботу. Проте, не важко передбачити, що тут з перших днів президент зіткнеться із низкою надсерйозних проблем. Адже той факт, що все ж близько половини населення «по-чесному» віддали свою перевагу Чавесу і його політиці, говорить не стільки про любов до нього, як про те, що їх на сьогодні влаштовує, що він взяв на себе відповідальність. В першу чергу, як «годувальника».
Проте, навряд чи Уго Чавес достатньо обізнаний із усіма тонкощами і складнощами тієї системи, котра відома уже тисячі років і полягає в вибудовуванні ієрархічної структури клієнтизму й патерналізму з населенням, і в жоден історичний період, від стародавнього Риму і до сучасної Білорусі, не дає стійких безпроблемних результатів. І тут, мабуть, найбільшою і найсуттєвішою проблемою є те, що така система має внутрішню стійку тенденцію до виродження та зменшення ефективності.
Адже починаючи від «бабусь», котрі за умовним рефлексом Павлова, очікують все більшого і більшого, є іще й виконавці, котрі — від нових олігархів і до скромних чиновників, збільшують свої апетити і, навпаки, зменшують свою відданість роботі самої системи. Що, до речі, є хибою не лише парасоціалістичних систем, а і усіх інших. Наглядним прикладом чого є сьогоднішня України, котра і без соціалізму дійшла тієї ж системної кризи чиновництва, як однієї із найважливіших складових сьогоднішньої кризи України.
Відтак, за всіма законами жанру, найближчим часом від тріумфу і всенародного святкування Чавес приречений перейти до режиму терору й репресій. Черга може дійти і до переродженців-олігархів, котрі забули, хто в країні господар. Але у ключових гравців, котрі складаються із нових олігархів і ключових чиновників чавесівського режиму, перед Чавесом є системна перевага, яку він не зможе ніколи подолати. А саме — їх багато. І вони спокійно можуть на початковому етапі віддати певну частину своїх задля заспокоєння Уго Чавеса, але далі настане їх прозріння і змова.
Відтак, навіть, у спокійний період Чавес стикався із дуже і дуже серйозними проблемами, але нині період далеко не спокійний. І головним є те, що завдяки системній глобальній економічній кризі, він позбувся більш як двох третин доходів від нафти, на яких і базувалася вся велич його парасоціалістичної системи. Проте, якщо взяти до уваги, що апетити його колег, друзів та й його самого не зменшаться в тій же пропорції, і також не зменшаться і потреби для задоволення самої клієнтсько-патерналістичної системи, то Чавес зіткнеться із фатальними викликами. Й малоймовірно, що він зможе «розрулювати» цю ситуацію.
За всіх потуг стати «Кастро ХХІ століття» Чавес від початку пішов не тим шляхом. Якщо, попри все, на першому етапі Фідель Кастро був виразником не лише меркантильних сподівань народу щодо світлого майбутнього, то Чавес — це пародія на Кастро розливу 50-х років. При чому пародія убога, котра не має і половини тієї харизми і підтримки, котру мав Кастро. Та й це і не дивно, оскільки світ став за цей час мудрішим і має більший імунітет стосовно подібних лівацьких ідей.
