Від Білорусі до Бенгазі: Європа вчиться просувати демократію
Хто знав, що цей визначний 2011 рік принесе із собою глобальну демократичну хвилю, як це було 1989 року. Проте завдяки «арабській весні» лідери вільного світу знову можуть спокійно говорити про демократію. Більш того, це сьогодні навіть популярно. «За останніх 20 років ми стали цинічними і навіть прагматичними людьми», — нещодавно заявив польський письменник Адам Міхнік. Зараз Барак Обама, Ніколя Саркозі та інші без усяких посилань і виправдань говорять про «цінності» і «права». «Це нагадування про те, що політика — не просто гра інтересів, — продовжує Міхнік. — Політика — це щось більше». По обидва боки Атлантичного океану люди стверджують, що почули цей, якщо хочете, заклик зверху. І хоч народні повстання проходять на Близькому Сході й у Північній Африці, вони також привертають увагу до авторитарних держав, які ще залишилися в Європі.
По всьому східному кордону Євросоюзу залізна завіса нового роду відділяє ринкові демократії від мільйонів росіян, жителів Центральної Азії та інших країн, для яких розпад Радянського Союзу став просто переходом від однієї репресивної системи до іншої. Від Білорусі до Бенгазі: саме так один американський представник називає новий трансатлантичний консенсус з приводу просування реформ, хоч НАТО поки що досить непереконливо веде боротьбу з метою усунення лівійського лідера Муаммара Каддафі, а сирійський режим воює проти власного народу. В Європі найактивнішими прибічниками програми свободи є британці, Франція Ніколя Саркозі та колишні радянські сателіти, які стали сьогодні членами ЄС. Серед останніх Польща виступає в ролі регіонального лідера, який привносить у цю діяльність власний унікальний історичний досвід — від боротьби XIX століття за відновлення незалежності до руху «Солідарність» 1980-х років. Ставши сьогодні до штурвалу ЄС як голова цієї організації на основі ротаційного принципу, Варшава отримує хорошу трибуну, аби виступати з неї як заводій. Беручи участь минулого місяця в роботі Вроцлавського глобального форуму, президент країни Броніслав Коморовський сказав: «Ми відчуваємо відповідальність за поширення демократії за межами Польщі». Він конкретно назвав Україну, Молдову та Білорусь. «Польщі прийшов час повертати борги», — заявив польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський, який також був на форумі. У Польщі є певні амбіції на свій піврічний належний голові термін. Одна з них — це створення Європейського фонду за демократію (за образом і подобою американського Національного фонду за демократію — NED), у якого буде скромний бюджет і невеликий штат у Брюсселі. Разом зі своїм шведським колегою Карлом Більдтом міністр Сікорський підштовхує ЄС до налагодження контактів зі східними сусідами і до надання підтримки прозахідним лідерам, які є там, зокрема прем’єр-міністрові Молдови Володимиру Філату.
Президент Обама якось сказав, що «слова мають значення». У цьому сенсі нове відкриття Євросоюзом демократичного сценарію варто всіляко вітати. Слова заспокоюють і вселяють упевненість у мільйони людей, які живуть під владою репресивних режимів, які починають вірити, що світові демократії про них не забули. Слова — для того, щоб робити зауваження, і ними можна чинити тиск на авторитарних лідерів. Словами можна розставляти пріоритети в політиці.
Про нову тональність у заявах Європи можна сказати, що краще пізно, ніж ніколи. Після провальної спроби 2005 року проштовхнути конституцію ЄС шляхом референдуму європейські лідери насуплювалися, коли йшлося про подальше просування в східному напрямі, і єдиний виняток тут являли собою Балкани. Сьогоднішні економічні проблеми й боргова криза в єврозоні змушують ЄС не піднімати погляду вище власного пупка. Схоже, блок забув про своє завдання щодо надання підтримки цивільному суспільству і поширенню демократії в усьому європейському регіоні.
Задля справедливості треба зауважити, що зміни в риториці супроводжувалися деякими змістовними змінами. На це пішло забагато часу, але в червні ЄС посилив санкції проти режиму останнього диктатора Європи Олександра Лукашенка. Білорусь, яка перебуває під владою Лукашенка ось уже 17 років, схоже, готова до пробудження 1989 року. Зростання цін і крах економіки чинять на режим такий тиск, якого не могла здійснювати смілива, але нечисленна демократична опозиція країни. Нещодавні «мовчазні» демонстрації все ще відносно малі за своїми масштабами, та кількість їх учасників збільшується. Щотижня в містах по всій Білорусі збираються тисячі людей та аплодують самим собі за власну хоробрість, що виявляється в протистоянні режиму, який без докорів сумління б’є маніфестантів і вбиває політичних опонентів. ЄС і США можуть допомогти ізолювати Лукашенка за рахунок санкцій та інших заходів. Поляки, наприклад, фінансують незалежні білоруські ЗМІ, які діють у Варшаві за образом і подобою Радіо «Свобода — Вільна Європа». Падіння Лукашенка стане найзначнішим проривом в Європі з часів помаранчевої революції в Україні 2004 року.
Два роки тому Молдова зробила власний прорив «революцією без CNN», яку в світі якось не дуже помітили. Прем’єр-міністр Філат об’єднав ліберальні партії й забрав владу у комуністичного керівника Володимира Вороніна. У Молдови сьогодні найкращі шанси з часів розпаду Радянського Союзу 1991 року, аби вийти з московської сфери впливу та приєднатися до Заходу. Незважаючи на запевнення Філата, наївно думати, що ця країна вже проминула точку неповернення. Молдова — це маленька, далека країна, що розташована за межами зони уваги США, та вона дає ЄС хорошу можливість знайти сили і допомогти уряду завершити процес переходу.
Європа має ще багато невирішених проблем, які вимагають урегулювання. Спочатку полякам слід було б привернути увагу ЄС й усього світу до сповзання України в болото авторитаризму. Уряд Президента Віктора Януковича, який у ході вільних виборів торік зайняв місце лідерів помаранчевої епохи, концентрує в своїх руках владу, чинить тиск на журналістів і вибірково висуває людям звинувачення, найпомітнішим із яких стало звинувачення проти лідера опозиції, колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Помаранчева революція була дуже важлива, аби допустити зраду її без жодного слова протесту, адже Україна дуже велика країна, аби не звертати на неї уваги, як це роблять нині ЄС і США.
Ані американці, ані європейці не виявили особливої сміливості у взаємовідносинах з Росією. Адміністрація Обами відокремила питання безпеки, такі як контроль озброєнь та Іран, від проблем прав людини і демократії. На практиці це означає, що ці проблеми залишилися на останньому плані. У своїй політиці щодо Росії Європа керується передусім і над усе лише одним міркуванням, назва якого — енергоресурси. Оскільки континент дуже залежить від російської нафти і природного газу, він робить усе можливе, аби не допустити конфронтації. Зокрема, більшим країнам ЄС, а саме Франції, Німеччині й Італії, ніколи не вистачало хоробрості, аби поборотися з Володимиром Путіним. Польща це робить, та в спробі зміцнити свої позиції регіональної держави, що розвивається, Варшава останніми роками зосередилася на зближенні та примиренні з Росією.
Можливо, ЄС вважає за краще ходити з важливим і самовдоволеним виглядом на світовій арені, проте її лакмусовим папірцем є Східна Європа. Саме тут, як і на Балканах, він може принести найбільше благо, і саме тут у нього найбільше поставлено на карту. Втім, добрих намірів та слів не досить. Без серйозних структурних змін нове поширення поглядів та ідей ЄС виявиться порожнім і безглуздим.
Нова вдосконалена версія «східного партнерства», яку найактивніше підтримують Польща та Швеція, прагне дати «більше за більше» країнам ЄС, що не є членами: тісніші зв’язки в обмін на внутрішні реформи. Я вже не пам’ятаю, скільки разів робили перезавантаження цієї політики. Цього може виявитися дуже мало і надто пізно. І це не усуває проблеми, заради вирішення якої ЄС просить більшість зазначених країн рухатися вулицею, що веде в глухий кут. Хоч би що вони тільки робили, що б тільки говорив Брюссель, та в ЄС їх не пустять. Таке ставлення приречене на провал, і воно є зрадою договорів ЄС та його проголошених принципів.
Членство має ґрунтуватися на майже наукових критеріях, а не на місці розташування, не на релігії та не на розмірі. Доки вступ в ЄС Туреччини чи України із суто політичних причин не внесено до порядку денного, в Євросоюзу буде мало важелів впливу в цих країнах. Як наслідок, вони можуть просто не захотіти приєднатися до цього блоку. Багато турків, наприклад, уже не хочуть пов’язувати своє майбутнє з борговою кризою ЄС, з його старіючим населенням і низькими темпами зростання економіки. Але обидві сторони виграють від того, що Туреччина бореться за відповідність до норм і стандартів ЄС, скажімо, в плані поводження з меншинами. Те ж саме можна сказати й про інші країни, такі як Україна і Грузія, які на папері є цілком законними кандидатами на вступ, хоч усім відомо, що це не так. Розширення — це єдиний справжній інструмент в арсеналі зовнішньої політики ЄС. Доки європейці не будуть готові використовувати його для перспективних цілей, як вони це робили, коли десять років тому вели в клуб десять країн Центральної Європи через складні реформи, можете вважати мене скептиком, та я не повірю в те, що цей гідний захоплення новий план ЄС із просування демократії знайде свій потенціал.
Викладені в статті погляди належать авторові та можуть не відображати позиції Центру аналізу європейської політики (Center for European Policy Analysis).
