Від «Солідарності» до свободи
Хоча виникнення 25 років тому «Солідарності», першого незалежного громадянського руху в тогочасній радянській імперії, мало величезні політичні наслідки, спочатку «Солідарність» не була ані політичним рухом, ані профспілкою.
Перш за все, «Солідарність» була проголошенням власної гідності. Ми просто втомилися терпіти всюдисущих і всесильних комуністичних апаратників, які заправляли всім і у нас на роботі, і в побуті, і навіть у місцях відпочинку. Письменники, журналісти та художники більше не могли витримувати жорстку цензуру та нагляд. На фабриках також партійні бюрократи хотіли знати все та приймати всі рішення.
Будь-які громадянські ініціативи, будь-які види діяльності підлягали ідеологічній оцінці та контролю. Всі, хто відчував спокусу не коритися, могли бути впевнені, що про них «потурбується» таємна поліція. Минулої зими я спостерігав таке саме проголошення власної гідності в Україні. Ті сотні тисяч людей, які протягом багатьох тижнів жили в наметовому таборі на замерзаючих вулицях Києва, зробили це тому, що вони відстоювали свою гідність. І польські, і українські події переконали мене, що бажання жити гідно — найпотужніше спонукання до дії для людей, спонукання, яке здатне подолати навіть найсильніший страх. Але одного прагнення до гідності все ж таки недостатньо. Необхідно щось іще.
По-друге, «Солідарність» була соціальним рухом. Це означало, що «Солідарність» — формально профспілка — стала домівкою для людей iз усіх соціальних груп та класів Польщі: робітників та інтелігенції, інженерів та художників, лікарів та пацієнтів. Одні пристрасно обговорювали економічну реформу, другі говорили про розвиток культури, а треті планували реформу освіти та науки або думали про те, як забезпечити захист навколишнього середовища. «Солідарність» створила суспільний простір для всіх цих дискусій, захищаючи нас усіх від партійного апарату.
Але роль «Солідарності» не обмежувалася цим. Це була польська версія древньої грецької агори, місця для зібрання всіх громадян для вільної бесіди про наше спільне та індивідуальне майбутнє, про всілякі проблеми та їх вирішення. У нас ще не було вільної держави, але у нас уже було щось більш важливе: вільне громадянське суспільство, яке займається обговоренням загального становища його членів.
Суспільство, охоплене «Солідарністю», нараховувало 10 мільйонів членів; фактично йшлося про 10 мільйонів справжніх громадян. Але навіть цього було недостатньо, щоб досягти остаточної перемоги над партією та поліцейським апаратом держави.
По-третє, «Солідарність» була організацією; справді унікальною організацією, якщо брати до уваги умови, за яких ми жили, і саме особливій організаційній формі цього руху ми й зобов’язані нашою перемогою, яка прийшла в результаті. Між організаційною структурою «Солідарності» та офіційних державно-партійних організацій існував, якщо можна так висловитися, «цивілізаційний розрив». На противагу авторитарним та ієрархічним структурам режиму ми створювали децентралізовану організацію, величезний організм, який прагне дійти внутрішньої згоди щодо своїх цілей та методів дії. Це була організація, яка сповідує повагу цілісності всіх людей і всіх інших організацій.
Можливо, в цьому немає нічого особливого, якщо говорити про старі демократичні співтовариства; але в нашому авторитарному оточенні це було вражаюче новим. І лише така нова організаційна структура могла відповісти на цей вигук про власну гідність, який рветься з глибини.
Так що ж залишилося від усього цього сьогодні? Безумовно, «Солідарність» досягла приголомшуючого політичного успіху. Польща — вільна країна, член НАТО та ЄС, тоді як Радянського Союзу більше немає. Але новітня історія не була милостивою до переможців. Лідери демократичних революцій у Східній Європі швидко зійшли зі сцени в нових обставинах. Демократичні вибори висунули на перший план нових і більш мудрих політичних діячів, часто з числа тих, хто був частиною старого режиму.
Ще більше вражає те, що деякі з наших надій на новий суспільний устрій також розбилися об скелі нових правил гри. Щоправда, демократичні установи Польщі, незважаючи на їхні недоліки, функціонують досить добре. Економічне зростання значне, й життя помітно поліпшується.
Але вібрація громадянського суспільства, відчуття спільної мети, загальні прояви соціальної солідарності, все те, за що свого часу стояв наш союз — усе це значною мірою пройшло. Сам союз став лише тінню себе колишнього, упередженим і, головним чином, правим рухом робітників, які зазнають ударів із боку нової економічної дійсності.
Особливо помітно те, що на зміну об’єднуючому характеру «Солідарності» прийшли соціальні відмінності і, для багатьох польських громадян, значне відчуження і від політики, і від громадянських обов’язків. Чи завжди такий стан справ нормальний? Чи завжди на зміну гарячим часам боротьби приходить дещо пріснуватий смак перемоги? Я — просто ветеран, який iз сумом пригадує минулі дні боротьби?
Можливо. Але я не схильний до ностальгії. Я знаю, що ми пройшли довгий шлях, і я не хочу повернення назад. Але чи було справді неминучим те, що така велика солідарність залишила нашу «Солідарність»?
Збігнев БУЯК — колишній регіональний лідер «Солідарностi», герой підпільного опору за часів воєнного стану 80-х, депутат польського парламенту з 1989 по 1997 рр.
