Відлітають як журавлі...

«Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». Ці рядки з «Мойсея» Івана Франка якнайповніше розкривають глибинну суть натури світлої пам’яті видатного громадського і культурного діяча українців у Австрії, почесного доктора історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка д-ра Бориса Ямінського.

Людина високого дару й великих творчих сил, Борис Ямінський був носієм i виразником українського духу й традиції в Австрії. У ньому голосно промовляв Шевченко і Франко, Стус і Симоненко. Те, що з легкістю минало в пересічній людині, закрученої в суєті теперішнього буття, в душі Бориса Ямінського викликало глибокі роздуми й спонукало до дій.

Для д-ра Ямінського — українське — його духовна основа, рідна домівка, щодень його і щохвилина, бо жив «не хлібом єдиним» і жив для України.

Він підхопив батьківське слово, як спів ОСАННА, і своїми блідими вустами, але високим баритоном виголошував кожну свою промову, як причинну: бо не давав забути іншим — хто ми і чиїх батьків ми діти.

У ньому поєдналось мистецтво слова з мистецтвом співу, а до того ще й додалося високе усвідомлення потреби в служінні Україні.

Борис Ямінський народився 28 січня 1946 року у Відні в українській родині. Батько — Володимир Ямінський, родом з Рави-Руської, 1942 року був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Мати — Емілія, з роду Козій, походила з Перемишля. Закінчила Ярославську гімназію. 1944 року сім’я перебралася до Відня.

Закінчив гімназію у Відні, а відтак — філософський факультет Віденського університету за спеціальністю історія і журналістика.

Свою працю розпочинає як журналіст, редактор відділу внутрішньої політики Австрійського пресового агентства, а 1977—1981 рр. — прес-секретар Федерального міністра з соціальної політики Австрії.

1984—2001 роках працює в Організації Об’єднаних Націй (Відень). Спочатку як асистент Поштової адміністрації ООН у Відні, головний редактор філателістичного журналу «Faszination», а згодом — відповідальний за участь у виставковій діяльності Поштової адміністрації ООН в Австрії й Німеччині. Співорганізатор Міжнародної виставки поштових марок під егідою ООН з нагоди 45-річчя Загальної Декларації прав людини, яка відбулася в Києві в Українському домі (1993 р.).

Борис Ямінський, працюючи у високих австрійських та міжнародних установах, ще з молодих літ бере активну участь у житті української діаспори в Австрії. Він — один із засновників і солістів відомого в 60-х роках українського чоловічого квартету «Тарас Бульба», який у Західній Європі та за океаном пропагував українську пісню. Постійний учасник і соліст відомого хору церкви Св. Варвари у Відні (під керівництвом українського композитора, професора Андрія Гнатишина хор здобув широке визнання як в Австрії, так і в інших країнах Європи, здійснив аудіозаписи на Радіо Ватикан, мав аудієнцію у Папи Івана-Павла ІІ). З 1970 року Ямінський — член відомої української інституції у Відні — Українського католицького Братства Святої Великомучениці Варвари. Обирався членом правління Братства.

1967 року став співзасновником Спілки українських філателістів Австрії (СУФА) — громадської організації, яка об’єднала не тільки філателістів, але й велике коло шанувальників української історії та культури. Як голова СУФА (згодом — почесний голова цього об’єднання) Борис Ямінський виступив організатором понад 100 українських виставок як в Австрії, так і в Україні, на яких Австрійська пошта представлена спеціальними відділами із застосуванням українсько-австрійських штемпелів за проектами СУФА. Поштові марки, художні конверти та спеціальні штемпелі відображають найвизначніші етапи української історії, портрети видатних українців, етнографічне багатоманіття української нації. Цей напрям був одним із головних у філателістиці Бориса Ямінського. Останній проект — це австрійсько-українська марка, що відтворює спільну історію України і Австрії.

1992 року з ініціативи Бориса Ямінського було утворено Австрійсько-українське товариство (АУТ). З того часу він — беззмінний керуючий президент АУТ. На поприщі Товариства він повністю віддався громадському життю української діаспори в Австрії, налагодженню тісної співпраці з Україною, зміцненню австрійсько-українських зв’язків. Про авторитет Товариства говорить той факт, що його почесними президентами обиралися федеральні міністри Австрії Віктор Кліма (згодом Федеральний канцлер Австрії) та Рудольф Едлінгер.

Завдяки ініціативі Бориса Ямінського та його організаційним заходам відкрито пам’ятники українцям — жертвам нацистських концтаборів Ебензее (1995 р.) та Маутгаузен (2002 р.). У Відні велично постав пам’ятник видатному письменнику й вченому Іванові Франку (1999 р.), а також українським козакам — визволителям Відня 1683 року від турецької облоги (2003 р.).

Але ці віхові події з увіковічнення пам’яті славних українців, що жили й творили у Відні, не заспокоїли творчий нерв д-ра Ямінського — він організовує відкриття художньо-меморіальних таблиць у Відні першому президентові України Михайлу Грушевському, а також — Лесі Українці, першим перекладачам Біблії українською мовою Івану Пулюю та Пантелеймонові Кулішу, видатному режисеру Лесю Курбасу, Іванові Франку в Віденському університеті.

Щороку в часі підготовки до Різдва у Віденській ратуші на щорічних «Міжнародних співах Адвенту» лунала українська коляда у виконанні хорів із України. І це знову — з рук Борис Ямінського.

Гірким болем у серці Бориса Ямінського відізвався Чорнобиль. Він намагався бодай якось залікувати той біль — то ж зі спецфондів АУТ було спрямовано понад 100 тис. євро на закупівлю медичного устаткування та медикаментів для дитячих лікарень в Україні, на організацію відпочинку та оздоровлення чорнобильських дітей на території Австрії.

Протягом десяти років д-р Ямінський видавав двомовний журнал «Австрійсько-український огляд з Вістями СУФА», який виходить двічі на рік.

І так ліку ініціативам Бориса Ямінського, що стали реальністю, немає кінця... Та залишилися недовершеними чимало нових ідей одного з Достойників світового українства.

Борис Ямінський помер від серцевого нападу 23 лютого 2010 року. Залишив у смутку українство в Австрії, посольство України в Австрії, яке підтримувало «родинні» взаємини з покійним, та всіх, хто знав його і з ним працював.