Війна…

Багато спостерігачів, у тому числі я сам, дуже сподівалися на те, що визнання Росією нею же створених маріонеткових «ДНР» і «ЛНР» стане найвищою точкою нинішньої кризи, після якої відбуватиметься поступове розрядження напруженості. Після того, як до Державної Думи було внесено проект звернення до президента Росії з проханням визнати незалежність маріонеткових утворень на Донбасі, стало ясно, що таке визнання має бути найближчим часом. Здавалося, що фактична анексія (нехай і без формального включення до складу Росії) двох сепаратистських республік якраз і стане тією подією, яку Путін за участі своїх пропагандистів зможе видати за перемогу Росії і, таким чином, вийти з української кризи без втрати обличчя. Я вважав (як мені здавалося, цілком логічно), що визнання сепаратистських утворень відбудеться влітку. Тоді, в сезон відпусток, можна було б сподіватися, що ухвалення санкцій проти Росії за визнання донбаських маріонеток виявиться розтягнутим за часом, а самі санкції будуть не такими суворими. Втомлені від багатомісячної кризи європейці та американці зраділи б хоч якомусь його завершенню, особливо якби визнання «ДНР» та «ЛНР» супроводжувалося реальним відведенням хоча б значної частини російських військ від українських кордонів, і з санкціями не перестаралися б. Однак після того, як було прийнято звернення Думи до Путіна із закликом визнати сепаратистські республіки, важко було сумніватися, що таке визнання відбудеться найближчими днями. А після того, як Путін на прес-конференції з нагоди визнання ДНР і ЛНР заявив, що Росія визнала бунтівні республіки в межах, визначених їх конституціями, тобто в адміністративних кордонах Донецької та Луганської областей, війна стала майже неминучою. Добре відомо, що ДНР та ЛНР контролюють лише третину названих областей. Ось вам і casus belli для Росії – «звільнення» територій Донецької та Луганської областей, що знаходяться під українським контролем. Після визнання Росією сепаратистських утворень жодні дипломатичні переговори щодо вирішення української кризи фактично неможливі. "Нормандський формат" зруйнований. Американська сторона змушена була відмовитися від уже узгодженої зустрічі Ентоні Блінкена із Сергієм Лавровим. Також можлива зустріч Байдена з Путіним зникла з найближчого порядку денного. Тому блефувати Путіну зараз уже немає жодного сенсу. Ті дії, які він зараз робить, спрямовані на здійснення повномасштабної військової агресії проти України найближчими днями чи навіть годинами. Коли вийде цей текст, бої вже, можливо, будуть йти. Для початку війни можуть бути здійснені провокаційні обстріли територій Донбасу, які під контролем сепаратистів, або вибухи на цих територіях, які припишуть міфічним українським диверсійно-розвідувальним групам. На превеликий жаль, ймовірно, що провокації будуть організовані з великою кількістю жертв, щоб вплинути на російське населення, не надто налаштоване на війну з Україною. Невипадково Дума щойно ухвалила у другому читанні законопроєкт про поправки до закону про військову службу, які передбачають обов'язкову явку призовників у військкомати навіть без отримання повістки. Якщо цей законопроєкт, який у першому читанні прийняли ще у 2018 році, буде прийнято у третьому читанні (а це можна буде зробити за один день), отримає схвалення Ради Федерації і стане законом, то призовників, не порушуючи закон, можна буде відловлювати прямо на вулицях російських міст та сіл. Нинішнє зосередження російських військ проти України дуже нагадує зосередження радянських військ проти країн Балтії восени 1939 і влітку 1940 року і проти Румунії влітку 1940 року. Тоді Сталін шантажував сусідні держави, щоб домогтися виконання ультиматумів, а в разі їх відхилення справді готовий був почати війну. Так само зосереджувалися радянські війська проти Фінляндії восени 1939 року, але фіни радянський ультиматум відкинули, і Червоній Армії довелося воювати, причому не дуже успішно.

Альтернатива війні – запропонована Путіним капітуляція України на умовах визнання Києвом анексії Криму та нейтралізація та демілітаризація Української держави. Якби Зеленський погодився на ці умови, для повної окупації України Москві знадобилися б лічені дні. Цілком природно, що українською стороною ці умови були відкинуті. Тепер, коли війна практично неминуча, Україні необхідно було негайно зробити наступні кроки: закликати резервістів, запровадити режим надзвичайного стану на всій території країни, крім району Операції об'єднаних сил, де воно давно діє де-факто, та розірвати дипломатичні відносини з країною-агресором. З цих трьох пунктів два перші, щодо резервістів та НП, уже виконані. Залишається третій щодо дипломатичних відносин з Росією. Жодного сенсу в них зараз немає, тим більше зараз, коли Росія евакуювала з України весь свій дипломатичний персонал, спалила посольські документи та спустила російський прапор на будівлі посольства. Переговори Києва з Москвою, навіть через посередників, до відкликання російського визнання ДНР і ЛНР, все одно неможливі, тому зараз немає потреби зберігати дипломатичні відносини, тим більше, що їх все одно доведеться розірвати у разі повномасштабного російського наступу.

США, Англія, Євросоюз, а також низка інших західних країн нарешті ухвалили санкції, досить чутливі для Путіна та його оточення. Однак ці санкції не можуть вплинути на російську економіку. А запобігти війні може лише якнайшвидше запровадження подібних руйнівних санкцій, які, що природно, будуть болючими не тільки для Росії, а й для західних країн, особливо європейських, що сильно залежать від постачання російських енергоносіїв. Серед цих санкцій також має бути не призупинення сертифікації, а повна відмова від газопроводу «Північний потік-2». Джо Байден все ще говорить про можливість дипломатичного діалогу з Росією, але, схоже, вже не вірить у такий діалог. Показником цього є те, що він знову ввів раніше ним скасовані санкції проти оператора «Північного потоку-2». Боюся, що на зміну дипломатам дуже скоро можуть прийти гармати.

Найімовірніша мета російського наступу – це захоплення Маріуполя під прапором «визволення» території ДНР з наступним виходом до низовин Дніпра для створення сухопутного коридору до Криму. Швидше за все, одночасно чи із затримкою в один-два дні, з розрахунку, що українські резерви перекинуть на Донбас, буде вжито другий головний удар у районі Києва. Він здійснюватиметься, зокрема, і з білоруської території. Його метою стане оточення за допомогою подвійного оточення угруповання українських військ у районі української столиці. Тепер усе залежатиме від одного головного чинника – стійкості та ефективності української армії, від уміння воювати її бійців, від знань та волі командирів. Сучасних сухопутних озброєнь, як я вже неодноразово писав, в українських військових цілком достатньо для того, щоб відбити російський наступ, за умови, звичайно, якщо українські військовослужбовці встигли добре освоїти нове озброєння. Якщо війна затягнеться, то є надія, що США та їхні союзники по НАТО почнуть постачати в Україну не лише сучасні оборонні озброєння (насамперед – протитанкові засоби), але також сучасні танки, бойові літаки та системи ППО, здатні вести боротьбу з цілями на значній відстані та на середніх та великих висотах. Однак для цього необхідно, щоб українські збройні сили змогли б відбити перший, найпотужніший удар.

Путін явно розраховує на маленьку переможну війну, наслідком якої має стати зміна влади у Києві на проросійський режим та перетворення України на повністю залежну від Росії країну. Шанси на те, що війна буде справді короткою, але не на користь російської армії, з'являться в тому випадку, якщо українські війська зможуть повторити успіх польської армії у серпні – вересні 1920 року, коли їй вдалося у Варшавській та Німанській битвах повністю розгромити війська Західного фронту, основного на той момент у Червоній Армії, і успіх фінської армії в ході Зимової війни 1939-1940 років, коли вона змогла зупинити сили Червоної Армії, що багаторазово перевершували її в людях і озброєнні, затягнути війну і завдати радянським військам дуже великих втрат, що в результаті змусило Сталіна відмовитись від плану анексії Фінляндії, хоча остання і зазнала істотних людських і територіальних втрат. Від російського суспільства реальний масштаб людських втрат влади навчилися досить вміло приховувати. Російське політичне керівництво та російські генерали ще з царських часів були нечутливі до великих людських втрат, і у військах, і серед мирного населення. Головними маркерами успіху для них були і залишаються захоплення території, значної кількості трофейного озброєння та бойової техніки, а також великої кількості полонених, яких можна продемонструвати своєму населенню та іноземним спостерігачам. Навпаки, ознаками неуспіху в Росії традиційно вважалася і вважається втрата раніше контрольованої російськими військами території, особливо якщо йдеться про великі міста, втрата великої кількісті свого озброєння та бойової техніки, знищеної або захопленої супротивником, а також велика кількість полонених, захоплених ворогом. У російсько-українській війні українській армії навряд чи можна розраховувати на захоплення великої кількості полонених з тієї причини, що вона не в змозі проводити великі наступальні операції проти російської армії, а може здійснювати тільки локальні контрудари. У цих умовах у Москві ознаками неуспіху своїх військ можуть вважати відсутність захоплення значних українських територій та важливих населених пунктів, а також великі втрати у бойовій техніці, які українська сторона зможе продемонструвати іноземним спостерігачам, та втеча великої кількості російських солдатів з поля бою. Раз Путін зважився на війну з Україною, то він, як здається, не цілком адекватно уявляє реальну боєздатність російської армії. У привітанні з нагоди російського Дня захисника Вітчизни він стверджував, що у його військах «на бойове чергування поставлено зброю, якій немає рівної у світі». Цілком імовірно, що Путін у це справді вірить. У російській армії можуть панувати шапкозакидальні настрої щодо України та впевненість у тому, що Київ можна захопити за три дні. Якщо настрої російських солдатів та офіцерів справді такі, шанси української сторони на успіх підвищуються. Лише у разі успішного відбиття російського наступу з'являться шанси на відновлення дипломатичних переговорів.