Війна цінностей

Російська влада нещодавно пригрозила націлити ядерні ракети на данські військові кораблі, якщо Данія приєднається до системи протиракетної оборони НАТО. Це була явно обурлива погроза країні, в якої немає намірів нападати на Росію. Але вона відбиває і більш фундаментальну властивість зовнішньої політики Кремля: відчайдушне бажання втримати стратегічний вплив Росії за доби безпрецедентних викликів її авторитету.

Звичайно, російські керівники прекрасно знають, що протиракетна оборона НАТО не спрямована на їхню країну. Коли я працював генеральним секретарем НАТО в 2009—2014 роках, ми постійно підкреслювали, що мета ПРО — захищати країни Альянсу від погроз, що виникають за межами євроатлантичного простору. Будь-яка людина, навіть із рудиментарними знаннями фізики і техніки — а це два предмети, в яких росіяни чудові, — може зрозуміти, що дана система спроектована якраз для цих цілей.

Російські ядерні погрози — на адресу Данії та інших країн — є характерною ознакою слабкості країни, яка перебуває в економічному, демографічному і політичному занепаді. НАТО не веде агресивної політики проти Росії, як про це заявляє кремлівська пропаганда. Нинішній конфлікт між Росією і Заходом, який проявився в українській кризі, є за своєю сутністю зіткненням цінностей.

Пригадайте, як починався український конфлікт: на майже завжди мирних демонстраціях десятки тисяч громадян України зі всіх прошарків суспільства стали вимагати угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Ніхто не вимагав погромів російськомовного населення України, хоча Кремль стверджує протилежне. І про членство в НАТО не йшлося.

Проте Росія відреагувала швидко й жорстко. Задовго до того, як протести переросли в насильство, російські урядовці почали звинувачувати демонстрантів у тому, що вони неонацисти, радикали й провокатори. А щойно тодішній президент України Віктор Янукович утік із Києва, президент Росії Володимир Путін розпочав операцію анексії Криму.

Вона стала не лише грубим порушенням міжнародного права, але й прямо суперечила частим і наполегливим заявам Росії про те, що жодна країна не має права гарантувати свою безпеку за рахунок іншої. Українські демонстранти виступали проти свого уряду, а не проти російського. Сама ідея, що Україна може бути військовою загрозою Росії, абсурдна. І навіть якщо б Україна була членом НАТО, агресивна війна проти Росії була б абсурдним сценарієм, оскільки така війна абсолютно не відповідає інтересам союзників.

Для Росії загроза, створена протестуючими українцями, була екзистенціальною. Вимагаючи змін, свободи й демократії, причому прямо біля російського порогу, демонстранти поставили під сумнів путінську модель «суверенної демократії», в якій президент знищує всіх опонентів, обмежує свободу преси, а потім говорить громадянам, що вони можуть обирати керівництво країни. Кремль боявся, що коли українці отримають те, що хочуть, росіяни можуть надихнутися і наслідувати їхній приклад.

Саме тому керівники Росії стали так охоче називати українських лідерів русофобами та фашистами. Саме тому вони роками говорять про країни Балтії як про великих гнобителів своїх російських громадян. І саме тому вони зараз змальовують Євросоюз занепадницьким, аморальним і корумпованим. Кремль відчайдушно намагається переконати росіян, що ліберальна демократія — це погано, а життя з Путіним — це добре. Для цього потрібна не лише демагогічна брехня всередині країни, але й демонстрації насильства й нестабільності в сусідніх державах.

Перед обличчям масштабної атаки російської пропаганди Захід зобов’язаний продовжувати підтримувати Україну, а також Грузію і членів НАТО — Естонію, Латвію та Литву. Як би це не було болісно, ми повинно зберігати — а за потреби розширювати — санкції проти Росії і зміцнювати фронтову лінію НАТО. І ми зобов’язані визнати реальність: настав час, коли, схоже, потрібно платити за нашу оборону.

Найбільшою силою Заходу є демократія; вона допомогла нам забезпечити мир для двох поколінь і покінчити з комуністичним правлінням у Європі майже без єдиного пострілу. Хоча ліберальна демократія далека від досконалості, вона залишається найкращим захистом від екстремізму і нетерпимості — й найбільш потужним двигуном людського поступу.

Якщо Захід дозволить Росії нападати на сусідні країни лише тому, що вони спроможні надихнути росіян на реформи, це означатиме, що демократичні цінності більше не гідні захисту. Це підірве роль Заходу як моделі процвітання і свободи, за прикладом якої прагнуть іти суспільства в усьому світі. І це знищить не лише залишки морального авторитету Заходу, але також і те, заради чого існує НАТО.

Такий підхід наразить Захід на небезпеку атак з боку Путіна та подібних до нього агресорів. Він стане ляпасом всім тим сміливим чоловікам і жінкам, які щодня в усьому світі ризикують своїм життям заради свободи та демократії.

Нікого не повинні ошукати кремлівські політтехнологи. Конфлікт в Україні — не про Україну. І не про Росію. І навіть не про НАТО. Він про демократію. Захід повинен відповісти відповідно.

Проект Синдикат для «Дня»

Андерс Фог РАСМУССЕН — колишній генеральний секретар НАТО і прем’єр-міністр Данії, зараз — голова Rasmussen Global.