Влада нафти
Однією з цілей недавньої війни в Іраку була побудова тривалої ринкової демократії, яка могла б слугувати прикладом для Близького Сходу. Коаліція повинна взятися за здійснення цього завдання. Коли вона це зробить, їй також доведеться зіткнутися з тим фактом, що поточний розподіл економічної влади в Іраку не сприяє розвитку демократії або ринків, і що зовнішні тимчасові адміністрації мають тенденцію погіршувати становище.
Розглянемо спочатку розподіл економічної влади. Роки диктатури та санкцій спустошили ділові й професійні прошарки Іраку. Дохід понад 60% жителів Іраку залежить від уряду, який отримає велику частину своїх доходів від нафти в найближчому майбутньому. Але коли легко отримуваний, контрольований урядом ресурс становить велику частку національного виробництва, демократія може постраждати.
Розглянемо Венесуелу. Уряд Уго Чавеса зіткнувся з широко поширеним страйком опозиції, чиїм наміром було не тільки продемонструвати народний протест, але також позбавити уряд доходу. Без доходу такий уряд не може утримувати армію чи головорізів, які допомагають йому втриматися при владі.
Хоч здавалося, що Чавес піде, нафта врятувала його. Для того, щоб видобувати нафту, не треба багато людей. З допомогою деяких лояльних (й іноземних) інженерів та достатньої кількості штрейкбрехерів уряд зберіг видобуток нафти та забезпечив ресурси, необхідні для підтримки лояльності найманих сил, які б інакше перейшли на сторону опозиції. Страйк був поширеним, але закінчився, й уряд Чавеса тепер «вживає заходів» проти його лідерів.
Те саме було з Саддамом Хусейном. Навіть після повалення Саддама що заважатиме режиму наступника використовувати нафтову владу для пригноблення громадян? Демократія є стійкою тільки тоді, коли її супроводжує широке розсіювання економічної влади, що дає населенню змогу не дозволити уряду стати деспотичним і тиранічним.
Умови, за яких процвітає демократія, є також умовами, за яких досягають успіху вільні ринки. Коли люди не бояться, що уряд конфіскує їхнє багатство, і коли еліта, яка зобов’язана уряду своїм успіхом, не встановлює ринкові правила, можливості має кожен.
То як же побудувати економічну базу для стійкої демократії у післявоєнному Іраку? Частково успішна політика Дугласа МакАртура в Японії після Другої світової війни пропонує деякі рецепти. Японію, можливо, було легше перебудувати тому, що у ній не було багато легкоотримуваних природних ресурсів. Але землеволодіння були сконцентровані, а індустріальна влада була зосереджена у кількох великих угруповань.
МакАртур завдав удару сконцентрованій економічній владі на підставі припущення, що великі землевласники та великі фірми стали пішаками уряду. Подальші реформи розширювалися і збільшували землевласницький клас, створюючи передумови для сільськогосподарського відродження і роблячи японську демократію стійкішою.
Але МакАртуру не вистачило часу, щоб закінчити роботу. Потреба у надійних постачальниках протягом Корейської війни змусила піти на компроміс з японськими кланами. Це частково пояснює той факт, чому внутрішній ринок Японії залишається неконкурентоспроможним, незважаючи на його яскраво виражену демократію.
Дехто припускає, що розібратися з іракською нафтовою «проблемою» можна за допомогою розподілу акцій державної нафтової компанії серед людей. Це не рішення, оскільки уряд однаково контролюватиме нафтові доходи й визначатиме дивіденди. Без компетентного управління нафтові доходи будуть витрачені на грандіозні проекти, корупцію чи переозброєння. Навіть якщо належна уряду нафтовидобувна промисловість розпадеться і буде приватизована, — однаково, іноземцями чи ні, — немає жодних гарантій того, що майбутній уряд не зможе відновити контроль.
Найкраща надія на розвиток тривалої ринкової демократії у таких країнах, як Ірак, лежить у побудові компенсаційної економічної влади професіоналів і підприємців. Ірак багатий на таких людей, хоч їх і винищували у роки диктатури. Пріоритетом для будь-якої тимчасової адміністрації повинне бути відновлення й покращення освітніх і медичних закладів для того, щоб вони могли знову стати на ноги.
Інший пріоритет полягає у тому, щоб відучити людей від їхньої залежності від уряду. Реконструкція могла б відродити підприємницькі класи в тому випадку, якщо надати можливість для розвитку малому бізнесу. Небезпека полягає у тому, що тимчасова адміністрація може роздавати контракти тим, у кого хороші зв’язки у Вашингтоні, чи багатій еліті Багдада із західним способом життя — їй зручно за будь-якого уряду, що стоїть при владі. Як показує нещодавній досвід Росії, створення політично підлесливої для Заходу олігархії тільки віддаляє перспективу розвитку ринкової демократії.
Набагато мудріше широко розподілити контракти та гарантувати, щоб більша кількість іракського бізнесу отримала доступ до кредитів. Зрозуміло й те, що багато старих установ фінансування скомпрометовано. Найлегшим способом було б дозволити участь іноземців, щоб вони могли спрямувати іноземний капітал на внутрішні приватні підприємства. Необхідно також заохочувати нові внутрішні фінансові установи. Така політика була б дзеркальним відображенням тих, за ким пішов Наполеон III у Франції в 1850-х рр. Руйнування фінансової влади режиму Ансьйон поклало підвалини для розвитку яскраво вираженої ринкової демократії, яку побудувала Франція.
Усе це не відбудеться протягом однієї ночі. Потрібно побудувати, відновити й зміцнити економічні установи. Тимчасова адміністрація повинна діяти дуже делікатно: доведеться не допустити, щоб жителі Іраку могли вибирати, як ними правитимуть доти, поки не виникнуть економічні передумови для справді вільного вибору.
Водночас слід переконати іракців у тому, що в глибині душі тимчасова адміністрація відстоює швидше їхні кращі інтереси, а не інтереси американського чи британського бізнесу. Для успіху необхідні чітка політика та здорове спілкування. Америка забезпечила це у післявоєнних Західній Німеччині та Японії. Вона знову повинна прийняти виклик.
Рагурам РАДЖАН і Луїджі ЗІНГАЛЕС — професори в Аспірантурі бізнесу в Університеті Чикаго, й автори книги «Порятунок капіталізму від капіталістів».
