Внутрішня хвороба

Репортаж телекомпанії «Імеді» про нереальний (поки) напад Росії на Грузію широко обговорювався в блогосфері й не лише. Навіть не знаєш, на що посилатися. І тому поставлю інші посилання. Вони стосуватимуться подій, що передували репортажу. І не в Тбілісі, а в Москві, Парижі та Цхінвалі.

Російська преса, за незначним винятком, не звернула уваги на нещодавнє інтерв’ю Михаїла Саакашвілі, в якому він говорить про неминучість нової агресії Росії проти Грузії:

«Де є окупація, там не може бути державності. Якби Абхазія змогла прожити без російських військ, можна було б говорити, що вона втрачена. Проблема полягає не в тому, що ми їх втратили, а в тому, що Кремль зрозумів, що він і їх втратить, і все інше, якщо не візьме всю Грузію. Тому вся його діяльність зараз спрямована на це».

Інтерв’ю цим не обмежується; його варто прочитати хоча б для того, щоб зрозуміти різницю в інтелектуальному рівні Саакашвілі та російських тандемократів. Але зараз йдеться про одне — про можливість нового нападу Росії на Грузію.

Пошуки російською стороною casus belli очевидні. Це й заява Віктора Іванова про Грузію як головного постачальника наркотиків до Росії, і так звані територіальні претензії цхінвальських сепаратистів до законного уряду країни. У обох випадках це демарші російських політиків — безглуздо розглядати південноосетинських діячів (до речі, на відміну від абхазьких) як самостійних персонажів.

Словесну агресивність Росії Михаїл Саакашвілі пояснив цілком адекватно. Слідом за його інтерв’ю був виступ у Парижі грузинського міністра з питань реінтеграції Темура Якобашвілі Він розповів про програму «Залучення шляхом співпраці». За його словами, стратегія Тбілісі «має мету не допустити ізоляції цих територій від решти світу».

А для цього передбачається як розвиток бізнес-зв’язків Грузії з окупованими Росією частинами країни, так і залучення тамошніх жителів до міжнародних програм грузинського уряду — аж до надання їм стипендій у Гарварді та Сорбонні.

По суті, Саакашвілі та Якобашвілі говорять про те, що Росія, не перемігши остаточно Грузію при першому нападі на неї, який перетворився просто на грабіжницький набіг, гарантовано програє мир. Запропонувати населенню цих територій їй нічого. Усе зводиться до того, що російська клептократична еліта знаходить (та й то не завжди) спільні інтереси з подібною до неї елітою ПО й Абхазії. Хоча, повторю, ситуація в цих двох областях різна. І еліти теж.

Певна річ, усе це спонукало Кремль до нового нападу на Грузію. Але це мотиви, пов’язані з розвитком ситуації в регіоні. Набагато серйозніше те, що відбувається в самій Росії. Це ще не політична криза, але, порівняно з тим, що було навіть рік тому, не кажучи вже про серпень 2008 року, зміни очевидні.

Навіть якщо взяти інтерв’ю Саакашвілі, сам факт його публікації свідчить про те, що російській журналістській та інтелектуальній еліті плювати на ставлення тандемократів до президента Грузії й на всю антигрузинську пропаганду. Авжеж, це істотно, але це не головне. Головне зараз відбувається на вулицях російських міст, де на акції протесту виходить дедалі більше людей, а гасла не обмежуються тарифами й податками. Головне сталося на виборах 14 березня в Іркутську й інших містах, де «Єдина Росія» поступово втрачає монополію на владу.

Саме у цій поступовості, в мирному й процедурно оформленому відступі партії влади криється найбільша для неї небезпека. Революції в Росії не спостерігається, й ніхто до неї не закликає, хоч би скільки агітпроп звинувачував у цьому опозицію. Відбувається інше: навіть нинішні вибори без виборів, навіть суди, що ухвалюють вироки за абсурдними звинуваченнями в екстремізмі, навіть ЗМІ, що ні про що не інформують, не гарантують політичному режиму його збереження в нинішньому вигляді.

І дедалі більше в правлячої еліти зростатиме бажання скинути шахові фігури на підлогу й ударити суперника дошкою по голові. Уже недостатньо робити те, що вони творили раніше, — в ході гри міняли правила на свою користь.

Напад на Грузію може стати дуже доречним. Яким чином у таких випадках змінюються на гірше політичні режими, давно відомо. Але цю очевидну мотивацію не всі хочуть бачити.

Відбувається те саме, що й із заручниками, які не можуть внутрішньо прийняти владу над собою абсолютного зла, та ще й в образі терориста-дегенерата. І починають шукати виправдання його діям — «його можна зрозуміти». А потім можуть дійти до того, що стануть на його бік, виступлять на його захист і навіть перетворяться на спільників.

Так, це так званий стокгольмський синдром. І те, що так обурило Валерію Новодворську в словах Віктора Шендеровича про те, що Путіна (чому, до речі, не Медведєва — верховного головнокомандувача?) слід відправити до Гаазького трибуналу разом із Саакашвілі, співзвучних публікації в одному респектабельному виданні, — це не «імперський тон», як вона вважає. Це прояв стокгольмського синдрому.

До речі, не перший. Усе, що відбувалося й говорилося у зв’язку зі справою Ходорковського, сповнене подібних прикладів. У найм’якішій формі це міркування в дусі «рівної відповідальності»; ось таку лазівку знаходять зараз люди, яким не хочеться визнавати, що ситуація в Росії набагато гірша й принизливіша для них, ніж вони її собі уявляють. Наступний крок — ототожнення протесту проти війни із захистом Саакашвілі. «Ну що ти його (прізвище будь-яке — хоч Саакашвілі, хоч Ходорковський, хоч будь-яка інша людина) захищаєш? Ну що добре він тобі зробив? Та він же ж, якби в нього була влада...»

Від цього до «підтримую розстріл!» шлях короткий.

Але не вийде однакової відповідальності. За причинами суто формальними. Тандемократам відповідати перед Росією, Саакашвілі — перед Грузією. І в захисті Саакашвілі (хоча що в цьому поганого?) теж докір беззмістовний. Ворожість до Грузії породжена внутрішньоросійськими причинами. І протести проти війни — теж.