Володимир ВАСИЛЕНКО: Участь у роботі Ради з прав людини ООН підтверджує цивілізаційну орієнтацію України

Із 3 по 28 березня в Женеві проходить VII сесія Ради ООН з прав людини. У вівторок, 11 березня, на пленарному засіданні спеціальний доповідач Ради з прав людини Амбеї Лігабо представив звіт щодо ситуації в Україні з правом на свободу поглядів та їхнє вільне висловлення. В травні минулого року А. Лігабо відвідав Україну з триденним офіційним візитом, під час якого представник ООН провів низку зустрічей з українськими урядовцями, керівниками національних установ, редакторами газет і журналів, представниками неурядових організацій та приватними особами. Отримана інформація лягла в основу звіту, з яким ознайомилися учасники березневої сесії Ради ООН з прав людини. В короткому резюме до цього звіту А. Лігабо зазначає, що «сучасне становище в Україні позначене надзвичайно великою поляризацією і політичною нестабільністю і стає перешкодою для розвитку повноцінної демократичної системи, яка базується на правовій державі, правильному управлінні громадськими справами і на повазі до прав людини».

Українську делегацію на сесії Ради представляє Надзвичайний і Повноважний Посол, представник України в Раді ООН з прав людини Володимир ВАСИЛЕНКО. В кінці чергового дня роботи сесії Володимир Андрійович погодився відповісти на запитання «Дня».

— Перше запитання загального характеру: яку віддачу отримує Україна від участі в роботі Ради ООН з прав людини?

— Питання риторичне. Рада ООН з прав людини — це основний орган, який здійснює контроль за дотриманням прав людини. Його було засновано 3 квітня 2006 року. Цей орган ООН замінив Комісію з прав людини, яка працювала з 1946 року. До складу Ради входять 47 країн — членів ООН. У механізм діяльності Ради запроваджено універсальний періодичний огляд, в рамках якого всі без винятку держави — члени ООН періодично звітуватимуть за стан дотримання прав людини.

Україну прийнято до складу Ради у травні 2006 року. Підтверджуючи відданість нашої держави взятим міжнародним зобов’язанням у сфері захисту прав людини, Україною було оголошено відкрите запрошення відвідати нашу країну всім спеціальним доповідачам Ради, які за дорученням цього органу вивчають окремі питання правозахисної проблематики у країнах світу.

Як відомо, вся діяльність ООН базується на, так би мовити, трьох стовпах: безпека, економічний розвиток і захист та сприяння правам людини в світі. Україна завжди брала активну участь у роботі органів ООН. В рамках діяльності Комісії, а тепер Ради з прав людини постійно відбувається діалог, який дає можливість, спираючись на міжнародний досвід, запроваджувати у наше внутрішнє законодавство міжнародні стандарти прав людини. Це необхідно для демократизації і розбудови громадянського суспільства в Україні й для запровадження в життя таких правових норм, без яких не може функціонувати сучасне суспільство. Крім того, участь у роботі Ради з прав людини і активна співпраця з державами — членами ЄС підтверджує цивілізаційну орієнтацію України.

— У звіті спеціального доповідача Ради щодо ситуації в Україні з правом на свободу поглядів та їхнє вільне висловлення, зокрема, зазначається, що, незважаючи на вагомий прогрес у плані демократичного розвитку українського суспільства, починаючи з 2004 року, загальний стан справ щодо права на свободу висловлювань не завжди відповідає міжнародним нормам і духу Конвенції з прав людини. Зокрема, певна кількість українських журналістів стали жертвами насильства з боку організованих банд і неформальних угруповань, які пов’язані з державними органами безпеки. На представників преси в провінції часто здійснюється тиск з боку місцевої влади. Кримінальні справи, порушені з такого приводу, нехтуються українською Фемідою, і винні не несуть покарання. Як українська сторона реагувала на ці твердження?

— Чесно кажучи, я не є фахівцем у галузі журналістики, але стан інформаційної сфери в Україні сьогодні не є таким жалюгідним, як це намагається представити шановний пан Лігабо. По-перше, в багатьох випадках він оперує інформацією і даними ще «допомаранчового» періоду, екстраполюючи їх на сучасну ситуацію. Про це я повідомив учасників сесії в моєму виступі-відповіді. Що стосується переслідування журналістів кримінальними елементами за допомогою органів правопорядку, то це чисті фантазії.

Утім, пан Лігабо має рацію, говорячи, що власники приватних теле-, радіоканалів, газет часом намагаються впливати на журналістів, які працюють у виданнях, що їм належать. Правий він також, коли говорить про випадки некваліфікованої журналістики, журналістики низької якості. Ось чому він рекомендує покращити рівень професійної підготовки українських журналістів і поважати норми професійної етики.

— Другий пункт, на якому наголошує спеціальний доповідач, це посилення расової і етнічної ненависті, побиття, фізична агресія і вбивства іноземців, які проживають на території України (йдеться про дипломатів і іноземних студентів). За його словами, такі факти негативно впливають на імідж України як толерантної та дружньої держави.

— По-перше, в доповіді не наводиться жодного факту, який би підтверджував ці твердження, або, на крайній випадок, посилань на якісь джерела походження подібної інформації. Ви візьміть і почитайте його звіт. Жодних імен постраждалих, жодної вказівки на час або місцевість, де трапилися події, лише безпідставні звинувачення.

Мені відомо, що були окремі випадки пограбувань іноземних студентів, одного разу дружину міжнародного чиновника образили в магазині. Це все. Такі поодинокі факти не можуть служити підставою для звинуваченням в расизмі та фізичному насильстві в масштабі цілої країни. Щодо випадків вбивства дипломатів, то це взагалі нісенітниця. По- друге, пан Лігабо вийшов за рамки свого мандату. Від приїхав в Україну для вивчення питання про стан свободи поглядів та їхнє вільне висловлення. Все, що стосується інших проблем — ксенофобія, расові або етнічні відносини, — це інша тема, яка не входить до його повноважень.

— Я ознайомилася з доповіддю. Англійську версію можна знайти на сайті Ради ООН з прав людини: документ за номером A/HRC/7/14/Add.2 (Mission to Ukraine). У кінці звіту наводиться список імен осіб, з якими спеціальний доповідач зустрічався під час свого візиту до України саме з метою отримати інформацію, яка згодом лягла в основу цього звіту.

— Доповідь була представлена ще в серпні минулого року, але її остаточна версія була надана учасникам сесії для ознайомлення лише 28 лютого 2008 року. Представники офіційних українських відомств, з якими зустрічався в травні пан Лігабо, детально роз’яснили йому багато положень. Але він їх не врахував. На жаль, таке ще трапляється в роботі міжнародних організацій.

— На пленарному засіданні Ради 5 березня виступав голова делегації Російської Федерації, постійний представник РФ при відділенні ООН в Женеві Валерій Лощинін. Російський посол вважає, що події 1932—1933 років в Україні не підпадають під поняття «геноцид», як його визначає Конвенція про геноцид 1948 року. Цинічно висловившись про «так званий Голодомор», він тим самим публічно заперечує сам факт Голодомору. Яку відповідь надала українська сторона на таку заяву?

— Україна категорично не погоджується з довільним трактуванням головою делегації РФ офіційної позиції нашої держави з питання Голодомору 1932—1933 років. Заперечуючи існування Голодомору, В. Лощинин не лише суперечить історії, але й ставить під сумнів оцінку, надану подіям 1932—1933 рр. в Україні у Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору, яка була розповсюджена в якості офіційного документа Генеральної Асамблеї ООН у 2003 році і співавтором якої виступила Російська Федерація. Прикро, що російський дипломат не враховує ту величезну базу документів, наукових публікацій, і в тому числі досліджень російських істориків, які були опубліковані останнім часом. Істинні відомості про Голодомор існують у численних документальних свідченнях, в багатьох томах секретних архівних матеріалів спецслужб колишньої УРСР. Офіційна позиція Росії відома: на початку 30-х років голод був скрізь, і в Росії, і в Україні, і в Казахстані. Але ми маємо всі докази того, що Голодомор 1932—1933 рр. в Україні був цілеспрямованою акцією, мета якої полягала у використанні голоду як зброї для морального поневолення та фізичного знищення українського народу. Політичні заяви з таких чутливих тем, як Голодомор, мають бути добре виваженими та ґрунтуватися виключно на достовірних знаннях і фактах. Прикро, що й сьогодні з високої трибуни ООН робляться намагання забрати в людства елементарне право на правду, яка мала б його убезпечити від тоталітарних режимів, що породжують такі злочини, як Голодомор.