Володимир ЄЛЬЧЕНКО: Перспектива членства в ЄС потрібна Україні й як фактор об’єднання політичних сил

Екс-посол України в Австрії Володимир Єльченко до останнього призначення пройшов практично всі щаблі дипломатичної кар’єри в українському МЗС. Iз 2000 року по лютий 2005 він обіймав посади: заступника міністра, держсекретаря МЗС і першого заступника міністра. Наприкінці минулого року досвідченого дипломата було звільнено у зв’язку із внутрішньополітичним скандалом, який виник між конкурентними політичними групами і формальною причиною якого була неузгодженість при оформленні видачі дозволу на в’їзд туркменським опозиціонерам на приватне прохання міністра транспорту Миколи Рудьковського. Які проблеми в українському МЗС видно з Австрії? Що потрібно для забезпечення реалізації єдиного зовнішньополітичного курсу України? Чи існує потреба для ухвалення нових засад зовнішньої політики? Чи може стати нашій країні у пригоді австрійський досвід нейтралітету? Чи може нейтралітет гарантувати безпеку нашій державі, коли Україна перебуває між блоком НАТО і ОДКБ? Чи може Україна отримати гарантії безпеки від Європейського Союзу? Про це «Дню» розповідає Володимир ЄЛЬЧЕНКО, який продовжує виконувати обов’язки Постпреда України в Республіці Австрія.

— Під час виступу на «Свободі слова» ви наголошували, що в українському зовнішньополітичному відомстві погано йдуть справи. Чи й зараз ситуація у Міністерстві закордонних справ України залишається такою ж поганою?

— Я вважаю, що так. Це пояснюється невизначеністю ситуації довкола міністра закордонних справ впродовж двох місяців. А тепер додався ще один місяць. Звичайно, це впливає на роботу. Хіба це нормально, коли міністр закордонних справ не міг брати участi у засіданнях Кабінету Міністрів України? Це, звичайно, не є нормальною ситуацією, і це впливає як на внутрішню атмосферу всередині МЗС України, так і на позицію нашої держави за кордоном. Кожного дня мені доводилося чути запитання, коли вже Україна визначиться, коли в країні буде міністр закордонних справ? 5 березня ми маємо розпочати дуже серйозні та важливі переговори з Європейським Союзом щодо змісту майбутньої угоди між Україною та ЄС. Звісно, країні потрібно мати міністра закордонних справ. Наскільки я знаю, на це звертають увагу багато політиків у європейських країнах. Вважаю, що так не може продовжуватися.

— Як ви вважаєте, чому цього не розуміють? І хто не розуміє: Президент, парламент чи прем’єр? І чому вони не можуть знайти консенсус щодо міністра закордонних справ?

— Мені з Австрії доволі важко відповісти на це запитання. Вважаю, щоб вирішити це питання раз і назавжди, всі керівники нашої держави мають зібратися разом, обговорити його і досягти згоди.

— Зараз в Кабінеті Міністрів два екс-міністра закордонних справ. У Президента формально немає міністра. Є виконувач обов’язків, а в Секретаріаті — колишній перший заступник міністра закордонних справ. Чи не існує небезпеки, що Міністерство закордонних може виявитися взагалі непотрібним? Як тут можуть розвиватися події у зв’язку з реалізацією політичної реформи?

— Звичайно, не можна такого говорити, що міністерство може виявитися непотрібним. Я вважаю, що треба знову проаналізувати ситуацію, призначити міністра закордонних справ і розпочати нормальну повсякденну роботу. Не може бути нормальної роботи без повноцінного керівника установи.

— У контексті політичної реформи, яку ви бачите роль Міністерства закордонних справ? Чи може ця роль змінитися? Чи є у вас бачення процесу змін структури?

— На сьогодні існують затверджена Кабінетом Міністрів штатна чисельність МЗС і положення про МЗС, яке затверджене Президентом України. Але головним є те, що у будь- якій країні міністерство закордонних справ має проводити узгоджену зовнішню політику держави. Це доволі важко зробити, враховуючи розбіжності, які існують сьогодні в баченні деяких аспектів зовнішньої політики між Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів. Водночас я хотів би нагадати про те, що згідно з Конституцією керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України. Тому, гадаю, на цю тему мала б відбутися серйозна розмова між Президентом, прем’єр-міністром і головою Верховної Ради, щоб знайти той баланс, при якому буде нормально працювати МЗС. Нагадаю, що існує низка питань, з яких конче потрібно якомога швидше визначитися. В першу чергу я маю на увазі переговори про нову базову угоду з ЄС. Існують питання щодо відносин з НАТО і реакції на розміщення американської системи ПРО в Європі. Мені здається, що саме той консенсус, про який ми говоримо, міг би бути доволі легко знайдений у питанні щодо інтеграції України в ЄС. Я не знаю жодної політичної сили в Україні, яка б виступала проти цього. Тут якраз існує політичний консенсус, з якого треба починати. Якщо наші політичні еліти змогли знайти консенсус з цього питання, то, безумовно, так само може бути знайдений консенсус з будь- яких інших питань зовнішньої політики. Але для цього треба сідати за стіл, обговорювати і домовлятися.

— Останнім часом правляча коаліція порушує питання щодо ухвалення нового закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики. Як ви вважаєте, чи може бути правильним підхід, коли в Україні з приходом до влади кожна нова коаліція ухвалює закон «під себе», без урахування думки опозиції та Президента?

— Виходячи із європейського досвіду, можу сказати, що в жодній країні подібного закону не існує. Я не можу пригадати випадків, коли парламент європейської країни ухвалював закон про засади зовнішньої політики. Бувають випадки, коли деякі парламенти ухвалюють певні засади зовнішньої політики у вигляді декларацій. На мою думку, зовнішня політика не може змінюватися від приходу до влади того чи іншого уряду. Інша справа, що коли до влади приходить новий уряд, то він має всі права схвалити свою програму діяльності, в якій можуть бути зафіксовані раніше задекларовані засади, міститися певні тактичні підходи, але не зміна стратегічного курсу. Наприклад, мова може йти про позаблоковість чи членство в якійсь організації.

— До речі, часто прихильники нейтрального статусу називають зразком наслідування саме Австрію, хоча, як відомо, нейтральний статус цій країні був нав’язаний зовні в обмін на вивід радянських військ. Чи може, на вашу думку, австрійський досвід нейтралітету пригодитися Україні?

— Мені важко порівняти Україну з Австрією. Ви правильно сказали, що в Австрії був доволі унікальний випадок. Дійсно, ця країна отримала нейтралітет у результаті окупації. Такого в Україні не було і не буде, оскільки у нас інші історичні умови. Але, з іншого боку, ми не можемо ігнорувати той факт, що Україна — між двома потужними силами. З одного боку це Європейський Союз, а з іншого — Російська Федерація. Отже, нам потрібно знайти такий баланс політики, щоб не викликати занепокоєння ні в однієї, ні в іншої сторони. Хоча я не є палким прихильником нейтралітету, але мені здається, що над цим можна було б подумати. У всякому разі, на початку 90-х років це питання активно обговорювалося в Україні, дискутувалася навіть можливість членства у русі Неприєднання. Тоді дійшли висновку, що на певному історичному етапі саме нейтральний статус сприяв би розвитку України як держави. Але в сучасних реаліях я абсолютно не виключаю активного співробітництва і зближення з НАТО.

— Ми зараз перебуваємо у своєрідних тисках між блоком НАТО і ОДКБ. Чи може у такій ситуації нейтралітет гарантувати безпеку Україні?

— Зможе.

— Як? Яким чином?

— Не можна довгий час перебувати у статусі невизначеності. Тобто, з одного боку, ми не можемо сьогодні чи завтра розраховувати на членство в НАТО, а з іншого боку, ви правильно кажете, існує інший потужний полюс сили, яка має свої інтереси щодо України. Теоретично оголошення нейтрального статусу дозволило б нам на певний час знайти своє місце поза межами одного чи іншого блоку, без загрози національній безпеці України. Що стосується членства в НАТО. Якщо в політичних еліт немає спільного погляду на перспективу членства в Альянсі, то я не думаю, що варто прискорювати цей процес. Треба запитати народ або ж політичні еліти мають знайти порозуміння і визначити спільну лінію щодо співробітництва з НАТО й її дотримуватися. Крiм того, набагато важливiшим є продовження реформ всередині держави для створення таких стандартів життя, які дозволять нарешті нашим партнерам констатувати — Україна готова до членства в ЄС, до членства в НАТО.

— Але ж на сьогодні жодні міжнародні договори не дають Україні повної гарантії територіальної цілісності країни. Чи може дати такі гарантії Європейський Союз?

— Європейський Союз таких гарантій не надає. Але в цьому сенсі підписання з ЄС базової угоди, в якій було б зафіксовано положення про перспективу членства України в ЄС, стало б винятково важливим сигналом. Я не кажу про час. Це може бути через п’ять, десять, а може, через 20 років. Але якби така мета все-таки була зафіксована, то це якраз і був би той потужний фактор, який дозволить об’єднати наші політичні сили. Тому що на сьогодні у нас немає достатніх аргументів проти тих політиків, які говорять: як ми можемо оголошувати своїм пріоритетом членство в ЄС, якщо ЄС нам такого пріоритету і такої перспективи не дає. І саме зараз ми про це говоримо у Німеччині, яка головує в ЄС. Для нас головним є змусити Євросоюз зрозуміти, що перспектива членства в ЄС потрібна Україні не як гасло на папері, а як винятково могутній фактор, який дозволить об’єднати наші політичні еліти і припинити ті суперечки, які сьогодні, на жаль, існують.

— У якому статусі ви зараз перебуваєте в Австрії? Адже були повідомлення про те, що відносно вас підписаний указ про звільнення з посади посла України в Австрії.

— Я б не сказав, що цей статус остаточно визначений. Справа щодо мене доволі складна. Дійсно, був указ Президента від 28 грудня минулого року про звільнення мене з посади посла, і в цьому ж указі сказано, що я продовжую виконувати функції Постійного представника України при міжнародних організаціях у Відні. Також є наказ МЗС, підписаний Борисом Тарасюком 29 січня цього року, в якому на підставі указу Президента також говориться про те, що я звільнений з посади посла і продовжую виконувати обов’язки Постпреда України. З іншого боку, є позиція австрійської сторони, яка заявила, що Відень вважатиме мене послом України в цій державі до тих пір, доки новий посол не вручить свої вірчі грамоти президенту Австрії та, відповідно, відкличні грамоти щодо мене. Отакий стан справ. З одного боку, я вже не посол в Австрії, а лише Постійний представник при міжнародних організаціях у Відні. З іншого, я щоденно продовжую виконувати поточну роботу посла, адже посольство як закордонна установа має працювати, готувати документи, виконувати завдання МЗС. Оскільки інша людина не призначена, всі звертаються до мене. І я, звичайно, буду це продовжувати робити. Не вважаю, що буде правильно, якщо така невизначеність негативно вплине на роботу посольства.

— Чи не розраховуєте ви не те, що указ про звільнення може бути скасованим?

— Цього я не знаю. Мені важко це коментувати. Якщо таке рішення буде прийнято в Києві, значить, буде так. Якщо ні, то залишиться так, як є.

— А чи вважаєте ви справедливим ваше звільнення?

— Ні. Я про це говорив. І, до речі, я так і не почув відповіді на жодне з питань, які я порушив і в передачі «Свобода слова», і після цього, коли я всю ситуацію з інструкціями подав у рапорті до МЗС. Я готовий ще раз документально підтвердити, що, по суті, жодної інструкції я не порушив. Єдине, що я зробив, — це те, що дав вказівку про видачу віз, не отримавши запрошення з Києва, яке було обіцяне.

— А хіба Рудьковський його не прислав?

— Ні.