В’ячеслав IГРУНОВ: Вступ України до НАТО буде найважчим політичним ударом для Росії
Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень В’ячеслав Ігрунов був депутатом трьох скликань Держдуми (1993—2003). Він також є постійним і активним учасником українсько-російського діалогу. Чому опозиція в Росії не знаходить підтримки у населення і чи має вона реальні шанси на участь у політичному процесі? Чому Кремль не хоче бачити Україну «стратегічним довгостроковим союзником Росії» в складі НАТО? Чи пропонуватиме Москва Києву якусь модель інтеграції? Про це в «Дні» — в ексклюзивному інтерв’ю російського політолога.
— Російський народ завжди організовувався навколо влади. Рідкісні періоди в його історії демонстрували інший тип поведінки. Наприклад, зараз у нас четверте листопада (День національної єдності — закінчення Смути 1612 року) проголошено національним святом. У цей день чотириста років тому громадяни вирішили самоорганізуватися у зв’язку з відсутністю в країні реальної влади. А відтоді ми не так часто можемо навести приклади позадержавної організації народу, він орієнтується на діючу владу, а не на опозицію. Тільки тоді, коли ця влада починає рушитися, починаються якісь народні рухи, як це було, наприклад, наприкінці 80-х — початку 90-х рр., але щойно влада набула якихось хоча б дещо твердих рис, населення почало орієнтуватися на цю владу. Це об’єктивний чинник низької популярності опозиції, але були ще й суб’єктивні. Під нинішньою опозицією маються на увазі комуністи, які втратили народну довіру й користуються підтримкою лише 10—15% населення. Опозиціонерів, що залишилися, ми звичайно називаємо «демократами». Зі словом «демократія» у росіян асоціюються такі прості речі, як розпад Радянського Союзу, руйнування економіки, бідність, корупція, піднесення олігархів, створення неприйнятного для населення способу життя, розгул злочинності, домінування чиновництва…
— Але ж це — наслідки розпаду держави, з якими просто треба було боротися?
— Ці наслідки були зумовлені саме діяльністю «демократів». Філософія цих процесів була висловлена Чубайсом, Гайдаром… Ці люди говорили, що нам треба зруйнувати якомога більше, щоб нічого не можна було відновити, й чим менша держава — тим краще. Ці гасла проголошувалися з урядового рівня людьми, які проводили ці реформи. Крім того, вони також вважали, що необхідно звести до мінімуму заробітну плату, щоб підвищити конкурентоспроможність, що треба сконцентрувати всю власність у руках небагатьох приватних підприємців. Ці ж політики встановили авторитарну Конституцію, яка діє зараз і відповідно до якої діє Путін. Саме «демократи» дискредитували парламент, тому що бачили в ньому надто сильний комуністичний вплив і реакціонерів. Уся демократична преса пістрявіла інвективами на адресу парламенту та політичних партій. Яка може бути підтримка навіть з погляду суб’єктивного чинника, не кажучи вже про те, що об’єктивно більшість населення не схильна протиставляти себе діючій владі?
— Тобто на сьогоднішній день опозиція в Росії в принципі неможлива внаслідок суб’єктивних і об’єктивних чинників?
— Опозиція в Росії можлива, й опозиція була постійно. Якщо пригадати нашу історію, ми можемо назвати, наприклад декабристів, народників. Також можна назвати опозицію в рамках володарюючої еліти, завжди існував розкол еліт, протидіючих партій. Але опозиція в Росії не може бути масовою й не може спиратися на масову підтримку населення ніколи, крім випадків глибокої національної кризи. Оскільки сьогодні державність більш- менш відновлена, опозиції розраховувати на масову підтримку не можна. Але це ще не означає, що вона не може зіграти ключової ролі в нашій політиці. Для цього достатньо одного — розколу у володарюючій еліті, який є можливим. І якби в Росії склалася ефективна опозиція, вона могла б вплинути на перебіг історії. Біда в тому, що існує і той самий суб’єктивний чинник, про який я говорив. Усі лідери нинішньої опозиції довели свою політичну недієздатність.
— Чому Росія не хоче бачити Україну «стратегічним довгостроковим союзником Росії» у складі НАТО?
— Україна не може бути адвокатом Росії в НАТО, тому що Україна вступає до НАТО для противаги Росії. Україна може бути таким самим адвокатом Росії, якими є Прибалтійські республіки, головні антиросійські агенти в усьому світі. Країни пострадянського простору, які можуть опинитися в НАТО, є головними ворогами Росії в рамках НАТО. Це стосується й Польщі, й Чехії, це частково стосується й Угорщини, я вже не кажу про Балтію або про члена НАТО Грузію, що планується. Вступ України до НАТО буде найтяжчим політичним ударом для Росії, Росія цього не переживе. І говорити про довгострокову співпрацю в такому разі не випадає. Росія шукатиме обхідних шляхів для встановлення союзницьких відносин з іншими країнами Європи, такими як Німеччина, Франція, Голландія, Іспанія, Італія, в обхід України.
— Заяви Юрія Лужкова 21 лютого в Севастополі щодо Криму, МЗС України розцінило як втручання у внутрішні справи країни. Як Ви прокоментуєте подібну позицію, якої дотримуються деякі російські політики, ставлячи під сумнів територіальну цілісність України?
— Для Лужкова це характерно, на мій погляд, така позиція є просто безвідповідальною для політичного діяча, але такі настрої в Росії досить поширені. Лужков дотримується цієї позиції впродовж останніх шістнадцяти років. У свою чергу, МЗС України має дати цьому відповідну оцінку. Якщо російські політики поводитимуться так жорстко, безумовно, з боку України мусить мати місце обмеження їхньої присутності. Це неприпустимо, коли політик такого рівня виголошує слова, які можна розцінити як обмеження суверенітету сусідньої держави. Але кремлівська влада ніколи не поділяла позиції Лужкова.
— Якими є стратегічні цілі Москви щодо Києва? Чи варто чекати, що в майбутньому Україна отримає пропозицію інтегруватися в той або інший інтеграційний проект?
— Нинішня політична еліта в Росії аж ніяк не прагне інтегрувати Україну в загальний державний простір. Росія є не інтегруючою, а домінуючою країною на пострадянському просторі. Це різні речі. США не хочуть інтегрувати Європу, але хочуть домінувати на цьому просторі. Приблизно такі самі стратегії існують на сьогоднішній день і у російської еліти. Були спроби інтегрувати Україну, вони закінчилися на помаранчевій революції. Після цього глибоке розчарування, яке пережила владна еліта в Москві, призвело до логічного припинення цих спроб. Я, навпаки, прихильник інтеграційних процесів, але набагато ширших, ніж об’єднання Росії з Україною. Я прихильник великого інтеграційного проекту, який включає всю Євразію. Я вважаю, що майбутнє залежить від того, наскільки успішно вибудується інтеграційний проект економік Китаю та Європи. А Росія й Україна є невід’ємною частиною цього проекту, більше того, особливо від них залежить, наскільки безболісно проходитимуть ці процеси.
