Виходячи за рамки «Путіноміки»
По суті, обрання Дмитра Медведєва новим президентом Росії було гарантоване. Набагато менш упевнену відповідь можна дати на запитання — чи зможе він зміцнити економіку Росії після вступу на нову посаду в травні.
Адміністрація Володимира Путіна, безсумнівно, залишає економіку Росії в сприятливому стані. Між 1999 і 2008 роками економічне зростання становило в середньому 7,2%. Іноземні резерви досягають 30% ВВП країни і є третіми за величиною в світі в абсолютних термінах. Фондова біржа збільшилася в двадцятикратному розмірі. Середній клас купує іноземні автомобілі, проводить відпустку за кордоном і вечеряє в суши-ресторанах, а дослідження показують, що на всій території країни збільшується кількість людей задоволених життям.
Росія своїм економічним успіхом частково зобов’язана високим цінам на нафту та сировинні товари. Але нафта — це не вся історія. Податкова реформа 2001 року поліпшила стимули для роботи і зменшила відсоток людей, які ухиляються від податків, запровадивши фіксований 13%-ий прибутковий податок, що є одним із найнижчих у світі. Спрощення процедури реєстрації та ліцензування компаній, а також зменшення інспекцій, поліпшило клімат у середовищі дрібного бізнесу та підприємців. Консервативна макроекономічна політика та реформа фінансового сектора знизили відсоткові ставки та бум споживання і інвестицій. Реальна заробітна платня потроїлася, а бідність і безробіття були скорочені наполовину.
Проте в своїй найвідомішій передвиборній промові Медведєв — надзвичайно ліберальний навіть за західними стандартами — визнав декілька економічних викликів. Медведєв, схоже, розуміє, що підтримка зростання буде не таким легким завдання: ціни на нафту не можуть зростати завжди, а плоди основної економічної реформи і розсудливої макроекономічної політики, які «низько висять», вже було зібрано. Згідно з Медведєвим, єдина ухвала полягає в стимуляції приватної ініціативи та новаціях.
Нерівність і корупція є головними перешкодами на цьому шляху. Обидві вони залишаються на тривожно високому рівні, незважаючи на останні економічні досягнення Росії. Згідно з часописом Forbes, загальне число мільярдерів у Росії досягло 87, які мають у власності 471 мільярд доларів, що є другим показником у світі, поступаючись лише США. Проте власний капітал мільярдерів становить приблизно 30% ВВП Росії, тоді як на 469 мільярдерів Америки припадає лише приблизно 10% американського ВВП.
Що ще важливіше, так це те, що існує дуже велика нерівність можливостей. Згідно з недавнім дослідженням, більшість росіян вважає, що накопичення багатства потребує злочинної діяльності та політичних зв’язків. Лише 20% людей вірять у те, що значення тут має талант. Ці вірування є пророцтвами, які самі собою збуваються. Окрім відносно нечисленного середнього класу і ще меншої ділової та інтелектуальної еліти, більшість росіян не ризикують ставати приватними підприємцями і не схвалюють економічну та політичну лібералізацію. Згідно з нещодавнім широким дослідженням Європейського банку реконструкції та розвитку, лише 36% росіян підтримують демократію і лише 28% підтримують ринкову реформу, що безперечно є найнижчим показником серед усіх країн, які перебувають на етапі перехідного періоду.
Іншим головним бар’єром до зростання є корупція. Згідно з іншим дослідженням Всесвітнього банку і ЄБРР, 40% фірм у Росії здійснюють часті неофіційні платежі, приблизно стільки ж відсотків заявили, що корупція є серйозною проблемою в сфері торгівлі. На відміну від інших ринків, які розвиваються, корупція не поменшала з економічним зростанням, вона залишається такою ж високою, як у країнах із однією четвертою доходу на душу населення росіян.
Однією з причин тривалої корупції є той факт, що могутня бюрократія Росії може втратити дуже багато від економічної лібералізації. Можливо, навіть важливішим є те, що боротьба з корупцією без політичної реформи, свободи ЗМІ і енергійного громадянського суспільства є дуже непростою справою.
Дивно, що Медведєв не побоюється говорити про політичну лібералізацію. Дійсно, він цитує Катерину Велику: «Свобода — душа всього. Я хочу покори закону, але не хочу рабів закону». Він знає, що правові норми є передумовою для життєздатного економічного зростання й обіцяє побудувати незалежну та ефективну судову систему. Іншими словами, його програма подібна до програми Путіна 2000 року. На жаль, як нещодавно визнав сам Путін, велика частина його програми так ніколи й не здійснилася.
Здійснення програми Медведєва принесло б користь і Росії, і Заходу. Не можна забувати про цей останній пункт, оскільки інтереси Заходу в Росії зростали відтоді, як було обрано Путіна: спостерігається справжній бум іноземних інвестицій, середній клас жадає всього західного, і навіть російські компанії здійснюють інвестиції за кордоном.
Росія вже є великим ринком, а якщо зростання триватиме, то за декілька років вона матиме право обговорювати вступ до ОЕСР. Одним із важелів Заходу має стати умова, що членство можливе лише при політичній і економічній лібералізації. Схоже, Медведєв також розуміє, що новий подібний вибух лібералізації є й у інтересах Росії.
Сергій ГУР’ЄВ — декан і професор Нової економічної школи (Москва).
Алех ЦИВІНСЬКИ — професор економіки в Гарвардському університеті та Новій економічній школі.
