Виклики Європи

Якщо в найближче десятиріччя лейбористи в Європі вирішуватимуть проблему, як залишатись так само зосередженими на досягненні практичних результатів, як завжди був зосередженим Джон, тоді відповіддю має бути Європа, яка відповідає тим силам глобалізації; Європа, яка дивиться навкруги, а не всередину себе; Європа, яка має необхідні установи, які вірно функціонують — природно, — але яка визначає себе не словами на папері, а справами на місцях.

Дозвольте мені окреслити три вирішальні виклики на прийдешні роки.

По-перше, Європа може продемонструвати — діями, яких вона вживе, — що перехід на низьковуглецеву економіку не є кроком назад — це крок вперед. Перехід на таку економіку відкриє нові ділові можливості для компаній, які інвестують у передові та відновлювальні технології або виробляють їх. І це не лише високотехнологічні компанії у Європі та Америці, але й в усьому світі. Країни, що розвиваються, зможуть перескочити через старі, неефективні технології та також отримати користь від інвестування в альтернативні джерела пального, як, наприклад, біопаливо. Як для розвинутих країн, так і для тих, що розвиваються, цей шлях пропонує шанс зменшити нашу залежність від дорогих окислів вуглецю та збільшити нашу енергетичну безпеку.

Рада Європи має виробити чітке, детальне загальноєвропейське бачення конкурентного, енергетично безпечного, низьковуглецевого майбутнього. Це має включати й зобов’язання, в контексті можливої міжнародної угоди, зменшити наші викиди в атмосферу на 30 відсотків до 2020 року. Та, в будь-якому випадку, незалежне зобов’язання досягти обов’язкової цілі, спільної для всього ЄС, — зменшити викиди щонайменше на 20 відсотків до 2020 року. Ми такої хочемо, аби ЄС встановив чітку мету зменшити глобальні викиди до 2050 року у порівнянні з рівнями 1990: ми вважаємо, що ця цифра має бути десь близько 50 відсотків.

Нам треба ще раз сказати про роль Схеми ЄС щодо торгівлі квотами на викиди та погодитись прискорити процес перегляду, який зміцнить її. Ми прагнемо досягти домовленості щодо цілі енергозбереження у 20 відсотків зменшення споживання електроенергії до 2020 року. І ми воліємо чітко декларувати прагнення того, що всі нові електростанції, що працюють на корисних копалинах, до 2020 року мають бути оснащені засобами уловлювання та зберігання вуглецю.

Беззаперечно, це дуже амбітні плани. Але вони нададуть європейському та більш широкому бізнесовому загалу довготермінову ясність щодо того, що він має запевнити нас в тому, що розпочинає приймати рішення щодо майбутніх інвестицій. Якщо Європа не очолить цей рух, то хто ж тоді? І якщо Європа не зможе піднятись до того, аби стати, за словами мого колеги Девіда Міллбенда, Екологічним Союзом, тоді вона повністю провалить своє центральне завдання — представляти потреби та інтереси своїх народів.

Моя друга вирішальна проблема для Європи приймає форму протекціонізму — реакції нервового тіку, яка завжди має тенденцію супроводжувати зростання конкуренції, яка приходить із-за кордону. Ми не змінимо реальність світової конкуренції. Ми не збираємось бути здатними повернути хід годинника глобальних економічних змін. Проте ми можемо пристосуватись до цих змін та використовувати їх на власну користь.

Тут також має сказати своє слово весняна Рада Європи. Ми прагнемо узгодити принципи, якими керуватиметься наступний етап розвитку єдиного ринку: вони полягають в тому, аби зробити Європу більш конкурентноспроможним місцем для ділової активності. Ми прагнемо бачити сучасні політичні рамки, що здатні пристосовуватись до ситуації, які визначають конкретні галузі, де потрібно вжити подальших заходів, наприклад, фінансові послуги, енергопостачання, телекомунікації, поштові послуги та право інтелектуальної власності. І ми хочемо забезпечити те, що дії, які будуть узгоджені, стануть корисними та дієвими, а не обтяжливими та забюрократизованими.

Третій та останній з трьох викликів, про який я хотіла сказати сьогодні, це проблема розширення. Ось досягнення минулого десятиріччя — які одного разу отримали підтримку всієї партії, — які трохи не дотягнули до того, аби викликати подив. Я, як і багато у цій залі, виросла у світі з двома окремими Європами. Сьогодні ми живемо в Європі, яка — більшою мірою — є об’єднаною, заможною та вільною.

Від послідовних хвиль розширення отримували переваги ті, хто приєднувався, і водночас вони в свою чергу зміцнювали існуючий Союз. Є небезпека того, що Європа це може забути. Нещодавні розширення привнесли динамізм до європейської економіки та забезпечили доступ до резерву талантів, з якого ми всі можемо черпати. Вони також розширили коло демократичних, стабільних та заможних країн, в яких ми живемо.

Саме тому ідея сісти перед великою картою світу та провести крейдою лінію, позначивши, де Європа починається і де закінчується, здається мені нісенітницею. Стратегічна причина розширення для теперішніх країн-кандидатів та для того, аби тримати двері відкритими для інших країн—сусідів ЄС залишається як завжди вагомою.

Вона не втрачає вагомості, коли мова доходить до прийняття Туреччини. Чи справді ми хочемо визначити нашу майбутню безпеку та стабільність виключно штучними чи географічними кордонами, що сформувались мільйони років назад? Чи дійсно ми вважаємо, що Європа — це якийсь ексклюзивний християнський клуб, прямий нащадок Священної Римської iмперії? Я так не вважаю!

Для Джона питання було б простим. Чи будуть ці народи — громадяни Великої Британії, громадяни європейських країн, громадяни Туреччини — жити краще, коли Туреччина стане членом ЄС? Чи буде їм безпечніше? На мою думку, відповідь на обидва питання є ствердною. Таким чином, спосіб дії, до якого ми маємо вдатись, є ясним.

Туреччина — це країна з динамічною економікою, яка залучила рекордні зовнішні інвестиції минулого року; вона вже є провідною країною — транзитером нафти і газу і невдовзі стане важливим енергетичним коридором до Європи; вона має розгалужені стосунки з країнами Близького Сходу, включаючи Сирію та Іран, яких не має жодна з теперішніх країн-членів ЄС; вона продемонструвала, як мусульманські цінності можуть бути європейськими цінностями; вона має молоді робочі сили, освітній рівень яких постійно зростає; вона має більші збройні сили, аніж будь-яка європейська країна, та є визнаним партнером НАТО вже багато років; вона також показала, що може досягти реальних успіхів, працюючи з нами в напрямку боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, нелегальною міграцією та торгівлею.

До того ж у всьому арабському світі люди хочуть пересвідчитись, чи таки спрацює процес реформування, який прищеплюється та заохочується в Туреччині в рамках процесу вступу до ЄС. Таким чином, ставки є дуже високими.

Коли та якщо — десь через десять років, — Туреччина буде готова вступити до Європейського Союзу. Коли вона виконає всі умови вступу та всі зобов’язання перед ЄС, тоді ми приймемо її з розпростертими обіймами. А до того ми маємо бути певними, що якщо ми будемо невдоволеними та мінливими щодо обіцянь, які ми вже зробили Туреччині, ми ризикуємо виглядати і обмеженими, і недалекоглядними.

Якщо викликом минулих п’ятдесяти років було принести мир на розділений континент, викликом наступного п’ятдесятиріччя стане створити Європу, яка відчуває впевненість у світі: Європу, яка може вести за собою інших у подоланні загрози, яка є найголовнішою для нашого покоління — кліматичної безпеки; Європу, яка вільно почувається із силами глобалізації та здатна пристосувати їх для загальної користі; та Європу, яка має достатньо віри у свою власну ідентичність, аби не боятися поділитись з іншими часткою свого багатства та свободи.

Ці виклики є досить бентежливими, але вимагають нагального вирішення. Ми мусимо забезпечити, аби політична енергія Європи була зосереджена на подоланні цих реальних проблем, а не на дебатах щодо внутрішніх процедур, які у глобалізованому світі можуть здаватись недоречними з огляду на те, що турбує наших громадян. Правильність Європи врешті-решт витікає з тих переваг, які вона забезпечує, а не з угод, які вона розробляє. Нам треба підтримувати справжнє відчуття перспективи і, в першу чергу, мети.

Маргарет БЕКЕТТ — міністр закордонних справ Великої Британії. «День» друкує уривки лекції пам’яті Джона Сміта, яку пані Бекетт прочитала 6 березня. Дж. Сміт очолював лейбористську партію та вважався ймовірним кандидатом на посаду прем’єр-міністра. Але передчасна смерть 13 років тому стала на перешкоді цьому. Дж. Сміт завоював прихильність багатьох людей як всередині партії, так і за її межами. Британського політика пам’ятають за пристрасний захист інтересів громадськості, демократичного врядування та соціальної справедливості.