Випробування на «європейськість»
Настала пора підтвердити багато разів проголошений «європейський вибір». Саме таке враження виникає після візитів до України членів Європарламенту, Генерального секретаря Ради Європейського Союзу Хав’єра Солани і напередодні розгляду низки «українських питань» у Раді Європи.
Як його підтверджувати — сказав Хав’єр Солана. Реформи, реформи, і ще раз реформи. Як його не треба підтверджувати — добре свідчить вже багаторічна історія українських проблем у Раді Європи. Де слово «занепокоєння» вже п’ять років асоціюється саме з Україною, і де досі вдавалося «умовити» не робити різких кроків, щоразу приводячи для цього у бойову готовність усі наявні ресурси та можливості.
Явна активізація контактів на «європейському фронті» — насправді, явище не без позитиву. Через проблеми все більше європейців принаймні знають, що є така Україна, і щось із нею потрібно робити. Але питання в тому, що рішення — що і як робити повинна приймати виключно сама Україна, і таким чином, «європейський вибір» автоматично стає виключно питанням української внутрішньої політики у всіх її сферах (економіки, правосуддя, чисто політичних процесів, побудови правової держави тощо).
Практика показала, що до «європейського вибору» потрібно дозріти. Настільки, щоб ні в кого не виникало сумніву, що проблеми буде подолано саме виходячи з тих стандартів, які сьогодні слугують «візитною карткою» так званого європейського співтовариства (що є поняттям значно ширшим, ніж Європейський Союз, про вступ до якого явно говорити не варто ще кілька років). Настільки, щоб перший же не надто кваліфікований погляд на показники ділової, економічної, туристичної, оборонно-безпекової активності свідчив: саме тут є величезні спільні (iз Західною, Північною, Південною, Центральною, Східною Європою) інтереси, які матимуть перспективи ще не одне століття. Як це, до речі, вдалося зробити сусідам-росіянам, які ніколи не заявляли про бажання вступити до ЄС. І що саме по собі автоматично виключало б постановку питання про дискримінацію політичну (через процедури виключення з Ради Європи, візову політику), економічну (проблеми обхідних трубопроводів, тарифні обмеження та квоти), інформаційну (практично повну відсутність інтеграції до світового інформаційного простору, через що триває явно неадекватне висвітлення в світі українських подій).
Дозрівання — процес важкий. Надто часто можна чути «ми нікому в Європі непотрібні». Так само непотрібні були болгари — але завдяки деяким крокам вони не стали небажаними. Важчим був шлях їхніх сусідів-македонців (які мають вищий рівень життя і кращі економічні показники). Іще важчим буде шлях Югославії. Якої, власне, від сьогодні вже практично не існує. «Непотрібними» були свого часу португальці, греки, іспанці. Дійсність взяла своє — хоча й не без проблем, які все ще вирішуються.
Але й іншого шляху, здається, ніхто не показав. Навіть Білорусь рано чи пізно буде змушена грати за загальними правилами — якщо не самостійно, то внаслідок російського тиску.
Ізоляція не принесе плюсів — це, здається, вже зрозуміло. Явище, відоме сьогодні під назвою «глобалізація», містить в собі надто багато проблем в разі збереження статус-кво. Власне, це було однією з причин краху СРСР та «Тітової Югославії». Можливість змусити рахуватися з собою сьогодні вже базується не стільки на військовій силі, скільки на здатності адаптуватися до нових умов з користю для себе — в чому показові приклади Індії та Туреччини.
Випробування на «європейськість», таким чином, може означати тільки випробування на здатність бути кращими, сильнішими за інших — що, власне, є прописною істиною. А що в процесі доведеться складати надто багато іспитів і доводити практикою право на «місце під сонцем» — сумнівів виникати не повинно. Напевно, тоді й світ виглядатиме дещо інакше.
