Як покласти край прихованій російсько-європейській війні
Між урядами Росії та Європейського Союзу останнім часом спостерігається мало взаємної довіри. Європейські політики скептично поставилися до нещодавніх парламентських і президентських виборів у Росії. Дипломатичні відносини між Великою Британією та Кремлем залишаються складними відтоді, як Олександра Литвиненка, котрий виступав з критикою російського уряду, було вбито, за припущенням російським агентом, у Лондоні 2006 року.
Така недовіра створює очевидну загрозу для торгівлі й інвестицій між Росією та ЄС. Обсяг торгівлі Росії з ЄС у період із січня до серпня 2007 року досяг 173,3 млрд. доларів, або 51,6% її зовнішньоторговельного обігу. Більш як половина російських товарів продається в Європі, й двома з трьох її головних торговельних партнерів є європейські держави: Німеччина з товарообігом у розмірі 31,9 млрд. доларів і Нідерланди з товарообігом у розмірі 28,3 млрд. доларів.
Точнісінько так само, на європейські країни припадає 75% прямих інвестицій в Росію. Велика Британія посідає перше місце, вклавши понад 15 млрд. доларів у першій половині 2007 року, незважаючи на справу Литвиненка й взаємне висилання дипломатів у цей період.
Проте обсяг іноземних інвестицій не відповідає потребам Росії, оскільки її економіка залишається незбалансованою. Понад половину російського експорту становлять нафта й газ, а решта — головним чином хімічна й сільськогосподарська продукція. Нафтодолари є основним ресурсом Росії для розвитку інформаційного суспільства. Країни ЄС і надалі потребуватимуть енергії, й сибірські родовища ще далеко не вичерпані.
У результаті диверсифікація російської економіки виглядає далекою перспективою — головним чином тому, що російська бюрократія, нарівні з державними інтересами в «стратегічних» галузях економіки, відлякує іноземні компанії. Дійсно, європейці постійно докоряють Росії зростаючим рівнем втручання з боку держави.
Відносини Росії з ЄС грунтуються на угоді, підписаній у червні 1994 року, що стосується торгівлі, підприємницької й інвестиційної діяльності, питань конкуренції, захисту інтелектуальної, промислової й комерційної власності, а також фінансової співпраці. З часом економічне співробітництво між двома сторонами стало складнішим і потребує нових правових рамок. Однак Європейська комісія не може розпочати роботу над новою угодою доти, доки не отримає мандат від усіх 27 країн-членів. Отримати такий мандат поки не вдалося.
Водночас, умови для російських інвестицій у ЄС далеко не ідеальні. Інвестори стикаються з політичною дискримінацією й адміністративними та технічними бар’єрами, особливо в енергетичній галузі. Деякі «відкриті» тендери в ЄС виявилися закритими для російських компаній. Економічний націоналізм зростає. Можливості для іноземних інвестицій обмежені в секторах, які ЄС вважає стратегічно й політично важливими. Російським компаніям доводилося мати справу з антидемпінговими позовами. Європейські філіали російських банків стикаються з проблемою надмірного регулювання й дорогих атестацій.
Рішення Європейської комісії в вересні 2007 року, спрямоване на те, щоб не допустити потрапляння європейських енерготранспортних мереж під контроль іноземних компаній, є прикладом таких сутичок у цій «прихованій війні». Наказ комісії «розділити» енергетичні компанії на складові частини, що займаються транспортуванням і розподілом, навряд чи заохотить іноземні енергетичні компанії, що працюють у ЄС, добиватися структурних реформ у російській економіці.
Бізнес-лідери в Європі й Росії починають шукати сміливий вихід із цього глухого кута: спільний економічний простір між Росією та ЄС. Але вільної торгівлі й тіснішої інтеграції можна досягти лише за підтримки з боку національних урядів.
Новий міністр економічного розвитку та торгівлі Росії Ельвіра Набіуліна нещодавно заявила, що європейський бізнес «є головним партнером Росії на міжнародних ринках» і що співпраця «є одним з наріжних каменів російської зовнішньоекономічної політики». Вона вказує на обіцянку уряду створити зручні умови для бізнесу шляхом продовження інституційних реформ і сприятливого розвитку фінансових ринків.
Такі заяви дають надію. Але російський бізнес потребує комплексного плану дій, що має включати скорочення бюрократичного апарату, здійснення реальної адміністративної реформи, звільнення економіки від надмірного державного контролю й радикальні заходи у боротьбі з корупцією.
Росія також має інтегруватися в міжнародну економічну систему, прийнявши правила, що діють в решті світу. Вступ Росії до Світової організації торгівлі матиме вирішальне значення, й це потребує активнішого сприяння з боку Європи, а також самої Росії. Необхідність укладення нової торгової й інвестиційної угоди стане менш актуальною, щойно Росія вступить до СОТ, чиї правила мають переважну силу перед регіональними економічними організаціями. Легітимність європейських законів, що обмежують масштаби російської ділової активності в Європі й суперечать правилам СОТ, буде негайно поставлена під сумнів.
Російські бізнес-лідери готові до роботи зі створення єдиного економічного простору між Росією та ЄС. Така інтеграція стала б реальною іскрою для економічної й соціальної модернізації Росії. Останнє слово в цьому питанні, безумовно, залишиться за російським урядом. Але він навряд чи стане чинити перешкоди політиці, що забезпечує справедливе ставлення до Росії.
