Євген МАРЧУК: «Гроші течуть до свободи»
— Євгене Кириловичу, чи можна вважати, що підсумки переговорів президентів Росії та України в Сочі, програмні заяви Леоніда Кучми щодо розвитку українсько- російських відносин, ваші активні контакти й робочі зустрічі з Сергієм Івановим, рішення Ради безпеки РФ свідчать про новий етап у міждержавних відносинах двох слов’янських країн?
— Гадаю, що сьогодні для багатьох в Україні та Росії настав момент одкровення, політичні еліти наших двох країн прощаються з комплексами «старшого й молодшого брата», стереотипами, які встигли з’явитися за останні десять років історії двох суверенних, незалежних держав. У вересні— жовтні ми зробили важливі кроки назустріч один одному, надали російсько-українським міждержавним відносинам нового, конструктивного імпульсу. Особливо хочу наголосити, що для України Росія, як і раніше, залишається великим сусідом і стратегічним партнером.
У Києві російський напрямок української зовнішньої політики підкріплений багатьма рішеннями й указами Президента, зокрема i з кадрових питань. Але, підкреслюю, російський вектор нашої зовнішньої політики, як стратегічний, на рівні вищого керівництва країни, завжди залишався незмінним, ніколи не викликав ніяких сумнівів.
Щоправда, зазначу, що іноді деякі високі чиновники дозволяли собі вільно інтерпретувати вказівки Президента, але це була лише особиста думка, а можливо елементарне недомислення. Я вже рік працюю на посаді секретаря Ради національної безпеки й оборони України і був свідком, як Президент Леонід Кучма обурювався деякими непродуманими кроками чиновників iз Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ щодо співпраці з Росією.
— Чи можна сподіватися, що в перспективі стабільність українсько-російських відносин визначатиметься не політиками, а представниками ділових кіл наших країн?
— Питання непросте, й ось чому. В Україні багато бізнесменів, підприємців стали парламентаріями й активно займаються політичною діяльністю. Вони, як правило, є прихильниками розвитку політичних, економічних відносин між Україною та Росією. Якась частина української політичної еліти насторожено ставиться до Росії, вважає її зовнішню політику підступною, макіавелівською. Слід пам’ятати, що Україна — одна з найбільших європейських країн, у нас є «політичний» Схід, є «політичний» Захід. Традиційно східні регіони були орієнтовані на економічну співпрацю з російськими прикордонними областями, там багато зв’язків iз Росією на гуманітарному рівні, глибоке коріння сімейних, родинних стосункiв. Український політичний Захід специфічний, не зупиняючись на добре знайомих кожному проблемах, хочу лише зазначити, що ми розглядаємо єдність українського суспільства в його національному розмаїтті. Ми не приховуємо наших внутрішніх проблем, але наважусь зазначити, що Україна відроджується без крові та національних конфліктів. Це, зокрема, заслуга й політичного керівництва країни.
— Чимало людей у Києві часто повторюють, що слід звільнитися від впливу Москви, але, ймовірно, слід вважати, що наші країни взаємозалежні?
— Ви абсолютно праві! Теза про взаємозалежність логічна i правильна. Ми не лише сусіди, а й партнери. Історія розпорядилася так, що економічний розвиток наших країн залежить від того, наскільки кооперативні зв’язки, співробітництво між підприємствами, які в минулому існували як складові єдиного народногосподарського комплексу, зможуть працювати, взаємодіяти, керуючись лише взаємовигідними інтересами, отриманням прибутку, зароблянням грошей, відкриттям нових робочих місць.
Якщо десь домінує Росія — це данність, факт — на історію не ображаються. Але транзит російського газу в Європу залежить, зокрема, й від України, тому односторонньої залежності немає, наші відносини мають будуватися на основі політики прагматизму, доцільності.
— Чи погодилися законодавці дати добро на приватизацію газотранспортної системи України?
— Це проблема не економічна, це проблема ментальності молодої української еліти. Я ще 1995 року дійшов висновку, що приватизація газотранспортної інфраструктури України є доцільною з точки зору державних інтересів. Я й сьогодні намагаюся переконати багатьох тут, у Києві, що ми дочекаємося, коли танцюватимемо й співатимемо патріотичних пісень на порожній, іржавій газовій трубі. А сьогодні я ще більше переконаний, що Росію необхідно зацікавити участю у приватизації газової труби в будь-якій прийнятній і взаємовигідній формі. Я пригадую 1994 рік. Харків, переговори з Віктором Черномирдіним щодо продажу бомбардувальників Ту-160 та крейсера «Варяг», і пам’ятаю, як українська сторона не прислухалася до порад фахівців, а в результаті багато втратила.
— Євгене Кириловичу, ви часто зустрічаєтеся із секретарем Ради безпеки РФ Сергієм Івановим, не могли б ви детальніше розповісти про вашу співпрацю?
— Після сочинських переговорів президентів наших країн ми в Москві двічі зустрічалися із Сергієм Івановим. Найближчим часом, очевидно в середині листопада, Сергій Борисович iз робочим візитом відвідає Київ. Нам поставлено завдання взяти під особливий контроль виконання вказівок президентів щодо активізації економічного, гуманітарного співробітництва між нашими країнами. Ми підписали протокол співпраці між Радою безпеки й оборони України та Радою безпеки РФ, розробили спільний план контролю вказівок президентів. Наприклад, президенти дали завдання обом урядам провести енергетичний баланс двох країн.
— Сьогодні багато суперечок навколо питання інформаційного обміну між нашими країнами. Вам не здається, що розв’язання цієї проблеми кимось переноситься в ідеологічну площину?
— Найближчим часом ми проведемо спеціальне засідання Ради безпеки й оборони України щодо проблеми захисту інформаційного простору України. Але, погодьтеся, що таке формулювання проблеми умовне, тому що закритого інформаційного простору України бути просто не може, є світовий інформаційний простір, частиною якого є Україна. Президентом нашої країни поставлено завдання — вийти на європейський цивілізований рівень організації інформаційного обміну між Україною та рештою світу. Ми чудово розуміємо, що заборонні заходи в інформації наївні й безуспішні, Інтернет ніхто не заборонить. Державна політика у сфері інформації — це гарантії будь-якому громадянинові дати право вибору, якою мовою він бажає цю інформацію отримувати. В нас є популярний в Україні телеканал «Інтер». Так от, найближчим часом він працюватиме трьома мовами — українською, російською й англійською, тобто, якою мовою слухати й дивитися телепередачі, визначить глядач. Нарівні з державними програмами створення умов для функціонування й розвитку державної мови ми намагаємося дійти згоди в суспільстві з такою делікатної проблеми. Свобода інформації прискорить створення громадянського суспільства, зніме проблеми провінційності України, дозволить нашим громадянам прилучитися до європейської та світової інформаційної культури. Гроші, як відомо, течуть до свободи, зокрема й інформаційної.
