Європа повторює помилки щодо Росії

ЄС не має підстав скасовувати санкцій проти РФ. У цьому переконаний міністр закордонних справ Литви Лінас ЛІНКЯВІЧУС. В інтерв’ю «Дню» він розповів, якої логіки дотримується Литва в українському питанні та що вважає найнебезпечнішою помилкою Євросоюзу.

— Мінські угоди не виконуються. Але ключ від вирішення цієї проблеми — у Росії.

Не можна забувати: хто агресор, а хто жертва. У цьому розумінні «зашито» багато важливого для подальших рішень.

Крім того, сьогодні я бачу, що говорять переважно про одну угоду щодо розв’язання конфлікту в Україні — Мінськ-2. Але ж Мінськ-1, укладений у вересні 2014 року, на мою думку, є ще не менш важливим. Оскільки має прямий стосунок до безпеки України.

...Ситуація в Україні дуже складна. Але оцінювати її потрібно, розуміючи всю «картину». На мою думку, головна причина цієї кризи — це  чинник Росії.

— Не всі в Євросоюзі поділяють вашу позицію. Як ви вважаєте, чи достатньо голосу Литви, щоби переконати ЄС не знімати антикремлівських санкцій?

— Ви самі розумієте, що Литва не є супердержавою, і ми не намагаємося нею стати. Але ми послідовні в своїй позиції щодо кризи в Україні не тому, що якось агресивно налаштовані до РФ, а тому що керуємося здоровою логікою. Якщо говорити про санкції, то давайте пригадаємо як їх було введено. В середині березня ми в ЄС повинні переглянути індивідуальні санкції проти РФ, але вони були запроваджені не через «Мінськ» (невиконання Мінських угод. — Ред.), а  через Крим. Був порушений суверенітет і територіальна цілісність України, тому Європа ввела санкції проти тих, хто це вчинив. Причини існування цих заходів не вилучені, тому за логікою, санкції мають бути продовжені. І навпаки, якщо будуть доведені факти злісних порушень, можливо, варто ще додати й інші санкції.

Є помилкою вважати, що Крим забутий Європою. Ми постійно піднімаємо це питання. Ми хочемо, щоб факт непризнання анексії Криму мав політичні, фінансові, дипломатичні наслідки. Для Литви це дуже важливо. А такі речі, як дотримання прав людини, утиснення прав кримськотатарського населення були завжди одним із наших пріоритетів. Ми піднімали ці питання в усіх можливих міжнародних організаціях. І будемо продовжувати цю роботу в ЮНЕСКО. Ми є членами керуючої ради ЮНЕСКО чотири роки, і будемо використовувати цей час для того, щоб послідовно працювати за тими ж напрямами,  за якими ми працювали в Раді Безпеки ООН. Тому Крим ні в якому разі не буде забутий.

Що ж до перегляду влітку економічних санкцій щодо РФ, які пов’язані з «Мінськом», я вище зауважив, що угода не виконується Росією. Тому так само ми не бачимо причин для скасування цих санкцій.

Але як завжди буває останнім часом в ЄС, може виникнути якийсь суб’єктивний чинник. До цього  нам вдавалося консенсусом ухвалювати рішення. Побачимо як буде на цей раз. Думаю, що легко не буде. Але позиція Литви від цього не зміниться.

— Які настрої щодо України ви спостерігаєте у політиків вищого ешелону влади в ЄС?

— Я пригадую після війни на Південному Кавказі 2008 року були дуже різкі заяви щодо анексії території Грузії, проти мілітаризації цих територій тощо. Але потім усе повернулось у прагматичне русло. Я це називаю невивченими уроками. Цей досвід добре засвоїв агресор: він зрозумів, що за мінімальних втрат можна порушувати суверенітет сусідніх держав. А друга сторона не вивчила ці уроки, і подумала, що ця криза обійшлася, і більше їх не буде. Ми в Литві тоді казали: точно будуть ще — до речі, говорили про Крим, Донецьк нам навіть на думку не спадав. Своєї черги ще чекає Придністров’я... 

Європа повторює помилки. Я не знаю скільки ще потрібно «дзвінків будильника», щоб розбудити її.  

— Як у Литві сприйняли оголошення Британією референдуму, щодо подальшого формату її членства в ЄС?

— Ми не хочемо, щоб Британія покинула Євросоюз. Але ми розуміємо, чому Британія порушує ці питання.

ЄС повинен залишитися сильним економічно та політично світовим гравцем, і ми маємо шукати важелі, щоб це було так. І ті питання, які висвітлює Великобританія, повинні вирішувати всі разом.

Щодо питання ролі національних парламентів,  то я хотів би побачити європейського політика, який скаже, що національний парламент не є важливим. Потрібен баланс: щоб і не було утискання в національних правах, а й так само, щоб процес ухвалення рішень не був гальмом для спільних дій. І компроміс можна знайти. Ми були свідками цього після дискусії між паном Туском та паном Кемероном.

Дискусійним питанням залишається глибина інтеграції. Литва за те, щоб Європа ще більше об’єдналась, і використовувала спільні зусилля для спільного блага. Але деякі країни не хочуть такої глибокої інтеграції. І мають на це право. Але вони мають робити це не зупиняючи «потяг». Литва — член єврозони. Але ніхто не змушує країни вступати сюди.

Що ж до зловживання соцвиплатами, то ми в Литві дотримувалися завжди принципу недискримінації, і будемо дотримуватися його й надалі.

Колись у Литві була така тенденція — «вказувати пальцем на Брюссель», коли доводилося робити якісь непопулярні серед населення кроки. Мені так здається, що наші західні колеги такою методикою теж послуговуються: якщо щось погано, то винен Брюссель. Не завжди це правда.

Я сподіваюсь, що в червні в Британії все закінчиться позитивно.

—  На скільки безпечно почуває себе Литва в умовах кризи біженців у ЄС? Не виглядає так, що в майбутньому це питання поділить ЄС на кілька таборів?

— Життя покаже. Проблема справді болюча. Це — випробування для єдності Євросоюзу.

Литва — в стороні «дороги біженців», тому ми є більш теоретичними учасниками цієї дискусії. Але ми беремо на себе певні зобов’язання, виходячи з показників ВВП, кількість населення, економічної спроможності... Зараз ми готуємося до виконання зобов’язань: готуємо громадську думку. Поки що в нас у Литві є лише чотири біженці, тому нам говорити про якийсь великий виклик від цієї проблеми, було б смішно.

Але є питання безпеки ЄС. І воно достатньо гостре. Є речі, про які ми все ще багато говоримо, але мало робимо. Перше — це укріплення кордонів шенгенської зони. І друге — запуск «гарячих точок» — центрів управління потоками біженців. Їх має бути більш ніж 10. А поки що працює лише три, й то неефективно. Власне, в цих двох речах і криється причина, чому ми не можемо йти далі.

— Як «криза біженців» може позначитися на єдності ЄС щодо українського питання?

— Прямої залежності я не бачу. Але біженці справді використовуються як «зброя» в руках агресора проти стабільності в ЄС.

Конфлікти в Україні та Росії різні. Об’єднує їх одне  — зацікавлена сторона.

— Пане міністре як російські дипломати відреагували на судовий процес про трагічні події 13 січня 1991 року у Вільнюсі, коли радянські військові намагалися повалити владу в республіці, що заявила про свою незалежність, який розпочався у Вільнюсі?

— Російська сторона не співпрацює з нами з цього питання.