Європейський Союз не хоче ставити на вступ України, і правильно
Учора диспетчери аеропорту ЄС залишили Україну кружляти в небі, очікуючи вступу. Представники української делегації заявили, що дуже цим розчаровані. Ну, якщо так, то значить, вони забагато хотіли.
Краще б Україна голосніше говорила про те хороше, що їй запропонували. «Угода про асоціацію» з ЄС може швидко привести до зближення торгових зв’язків і навіть до отримання заповітного призу під назвою «безвізовий режим». Власне, це ще довго буде найбільшим, що ЄС зможе зробити для України в плані наближення до членства. Крім того, якби Київ зосередився на цьому, він мав би більше шансів переконати Росію в тому, що після вчорашнього саміту в Україні не створюється ні вакууму, куди вона — Росія — могла б увійти, ні розчарування Європою, на якому вона могла б зіграти.
І ЄС, і НАТО в дискусіях навколо питання про розширення, в черговий раз, своїх кордонів завжди говорили про Україну в пакеті з Грузією, демонструючи той самий підхід, що й відносно Румунії з Болгарією. Треба було б, звісно, інакше: Україна та Грузія — країни абсолютно різні, і, впускаючи їх до своїх лав, Союз зіткнувся б з абсолютно різними проблемами.
Передусім, Україна є надто великою для того, щоб ЄС міг навіть розглядати розширення за її участю — принаймні зараз, коли виборці вже по горло ситі тим, що є. Населення України — 46 мільйонів людей (у десять разів більше, ніж у Грузії), і таку країну неможливо просто «додати» до Європи. Крім того, Україна — країна не лише великих масштабів, але й великих протиріч між проросійською й проєвропейською половинами — що, знову-тики, є корінною причиною розпаду уряду. Європейський Союз абсолютно правильно вказує Україні на те, що, перед тим як хоча б запускати в Брюсселі машину розгляду її кандидатури на вступ, вона сама повинна позбутися внутрішнього роздвоєння. Щоправда, навіть у цьому випадку машина дасть негативну відповідь.
Впустити до себе нового члена — для ЄС набагато складіше рішення, ніж для НАТО. Наприклад, член НАТО Туреччина має хіба що найбільш хиткі надії на вступ до ЄС. Коли в ЄС вступають великі країни, це певним чином впливає на економіки й навіть безпосередньо на населення всіх інших членів, а також на бюджети, виборчі права й культурні аспекти Союзу — при тому, що він і сам поки в усьому цьому не дуже розібрався.
Для НАТО ж рішення про прийняття до Альянсу нових країн обертається порівняно простими запитаннями: по-перше, наскільки корисними у військовому плані можуть бути армія або територія кандидата; по-друге, наскільки інші члени готові його захищати. Зрозуміло, що тепер у випадку з Україною й Грузією додається ще одне невинне запитання, а саме: наскільки швидко Росія вирішить цю готовність перевірити. Однак, як вже багато років розказують світу лідери НАТО, цей Альянс ніколи не був чисто військовою організацією. Він також визначав і визначає себе як пакт, що об’єднує країни, суспільства яких прагнуть одного й того самого — «свої» проти «чужих». Саме в цьому й може полягати цінність включення Грузії й України. Яким би складним не здавався цей шлях, він все одно легший, ніж шлях до ЄС.
І оскільки Україна ще дуже довго не отримає жодної твердої підтримки від ЄС як країна-кандидат, обидві сторони мають хорошу причину постаратися витиснути максимум з підписаної учора угоди. Навіть якщо це не те, чого хотіла Україна, це все ж і не зовсім нічого.
